Рецензія на книгу Ч. Т. Айтматова «И довше століття триває день»

Колекція творів: Рецензія на книгу Ч. Т. Айтматова «И довше століття триває день»

Ми є те, що ми пам’ятаємо й чекаємо

Ч. Айтматов

На порозі третього тисячоріччя людство знову й знову шукає відповіді на вічні питання про сенс життя, про суспільство й людину, їхньої відповідальності за сьогоднішній день. Саме за сьогоднішній, тому що завтрашнього може й не бути. Суще-Ствование й руйнуюча дія ядерної зброї, освоєння космосу у військових цілях, що залишає бажати кращого еко-логия — все нагадує й попереджає об можливої ката-строфі всієї цивілізації. Ніхто нікого не переможе, ніхто не уцелеет поодинці. Рятуватися й рятувати треба всім разом. Суспільство — це люди, а люди бувають різними. На що спо-собно суспільство, якщо в ньому замість культу релігії затвердиться культ насильства, наживи за всяку ціну? Безпристрасні, безраз-особисті, споріднення не пам’ятають манкурти — невже такі люди зможуть забезпечити прогрес і потрібні суспільство? Що удер-жит людей і змусить соромитися аморальних учинків? Совісно, соромно — адже за це не платять, не карають. Мій зручний мир, мої інтереси й інтереси суспільства — як гар-монично об’єднати їх? Ці питання нещадно ставить життя, і всі люди здають цей іспит, як роблять це й герої роману Чингиза Айтматова «И довше століття триває день».

Чингиз Торекулович Айтматов увійшов в історію російської літератури «Повістями гір і степів», які дихали мо-лодостью, свіжістю, любов’ю до рідного краю, до людей, жи-вущим у горах Тянь-Шаню, що оточують велике озеро Іссик-Куль. Минаючи кілька таких же світлих і радісних джиґунів-тей, Айтматов почав замислюватися про глибокі проблеми всього людства, і у творчості зазвучали тривожні ноти. Упер-Вие ж відчуття болючого шоку читач випробував від повісті «Після дощу» («Білий пароплав»). І протягом після- лет, щодмуть, письменник формулює всі нові й нові соци-альние, психологічні, загальнолюдські проблеми, віл-нующие сучасність. И от отут з’являється перший роман Айтматова, що вбрав у себе багаторічна праця, переживання й міркування письменника. Це й був «Буранний полустанок», що більше відомий за назвою «И довше століття триває день».

Незважаючи на настільки величезну філософську роль, роман захоплює не відразу. Філософський епіграф з «Книги вболівай» X століття, незвичний початок: «Було потрібно велике терпіння в пошуках видобутку по висохлих байраках і облисілих балках», літній казах везе ховати свого друга на родовий цвинтар — зовсім іншим, далека моїм інтересам життя відкривається на перших сторінках роману. Але повна схованої сили, точна проза Айтматова захоплює, і поступово на-чинаешь відкривати глибинний зміст що відбувається, таємну взаємозв’язок подій, осягати в слові внутрішню роботу душі письменника, про що він і говорить вепиграфе.

Сюжет роману простий: мишкующая голодна лисиця вихо-дит до лінії залізниці, жінка похилого віку поспішає з-общить, що «умер самотній старий Казангап», шляховий про-ходчик Едигей вирішує поховати друга на древньому родовому цвинтарі. І сумна процесія, очолювана Едигеем на Каранаре, розмірно рухається в глиб степів до цвинтаря Ана-Бейит. Але там уже їх чекає приголомшуюча новина: свята святих казахів «підлягає ліквідації», на місці цвинтаря буде перебувати стартова площадка для запуску ракет по програмі «Обруч». Чиясь невблаганна воля в особі лейтенан-та Тансикбаева відлучає людей від їхньої святині. «Принижений і розстроєний» Едигей, переборовши опір сина Казангапа Сабиджана, ховає друга неподалік, на обриві Малакумдичап. І наприкінці цієї історії, як і в її початку, являється-по-є символ Природи: шуліка, ширяючи високо, спостерігає стародавню справу поховання й передстартову суєту на космо-дроме.

А паралельно йде розповідь про зовсім інший світ, центр якого перебуває південніше Алеутських островів у Тихому океа-не, у квадраті, приблизно равноудаленном від Владивостока й Сан-Франциско. Це авіаносець «Конвенція» — науково-стра-тегический штаб Обценупра по спільній програмі » Деми-Ург». Тут американський і радянський паритет — космонавти, зв’язавшись із позаземною цивілізацією, покинули станцію «Паритет» «тимчасово, щоб після повернення доповісти чоло-вечеству про результати відвідування планети Лісові Груди». Пояснюючи причини свого «безпрецедентного підприємства», вони пишуть: «Нас веде туди спрага знань і віковічна мрія людини відкрити собі подібні істоти в інший світах, для того щоб розум об’єднався з розумом».

При зіставленні таких ліній сюжету виходить, що автор, осягаючи зроблений мир, удивляється в нього з космічної безодні: чи зможуть люди змінити свої подання про мироустройстве, щоб увійти в нове населене про-странство? З іншого боку, сучасність последуется із глибини споконвічної Природи, з позицій патріархального світорозуміння: чи збережуть люди традиції й духовні цін-ности предків, чи збережуть землю у всій її унікальності? Введення космічної, навіть науково-фантастичної цю-жетной лінії ускладнило композицію роману. У ньому сущест-вует як би кілька просторів: Буранного полустанку, Сари-Озеков, країни, планети й далекого космосу. Так само сполучаються в романі й різних шарах часу: минуле, що стоїть-варто-заслуговує-на-коштує й майбутнє. А в центрі їхнього перетинання — людин, причетний і до лисиці, і до ракети, покликаний усе розуміти, з’єднувати, гармонізувати. Це і є головний герой роману Едигей Жангельдин, Буранний Едигей, що прожив безвиїзд але сорок років на полустанку, фронтовик, справжній трудяга, трудівник. Як писав сам Айтматов, «він один з тих, на кото-рих, як говориться, земля тримається… Він син свого часу». І поруч із ним у центрі роману верблюд-сирттан (сверхсуще-ство), що веде свій рід від білоголової верблюдиці Акмал, як втілення самої Природи, її рівності з людиною. Між ними, людиною й верблюдом, лежить шар міфів: переказ про цвинтар Ана-Бейит, легенда про трагедію манкурта, про те, як Найман-Ана намагалася воскресити любов’ю пам’ять у сина-манкурта і як літає тепер над степом птах Донен-Бай з відозвою до людей: «Згадай ім’я твоє! Твій батько До-ненбай!..» Сюди ж примикає написане ритмічної про-зой переказ про любов старого співака Раймали-Ага. «степового Ґете», до юного акинше Бегимай. Легендарні події про-шлого живуть у спогадах Едигея, переплітаючись із днем сьогоденням: легенда про манкурте з долею Сабиджана, переказ про золото мекре з життям дітей Абуталипа, а легенда про любов Раймалиага з переживаннями самого Едигея. Ці міфи при-вносять у композицію роману нові непередавані ощуще-ния, роблять його схожим на казку, від якої просто невіз-можна відірватися, хочеться з головою поринути в цей пре-червоний мир неповторної прози

День сьогоднішній у романі увібрав у себе глибинну тя-жерсть ламяти, оскільки «розум людини — це згусток вічей-ности, що увібрав у себе тисячоріччя історії й еволюції, наше минуле, сьогодення й конструкцію прийдешнього… Ми є те, що ми пам’ятаємо й чекаємо». Тому особливим-особливій-по-особливому зву-чит назва роману — рядок з вірша Б. Пастерна-Ка «Єдині дні». Це вірш — антипод роману по легкому смутку, задушевності почуття, ледве неуважного погляду на минуле, розчинене в майбутньому. Роман же тра-гический, що оголює всі конфлікти сучасності, тре-бующий від кожного негайних однозначних рішень. У такій назві укладена не тільки важлива для письменника ідея, думка, але й поетичний, музичний образ, лиричес-кий мотив, що «просвічує» крізь тканину всього роману. І довше століття триває день похорону Казангапа, день напря-женних міркувань Едигея про складні питання часу, історії. І от художнє чудо: у його спогадах і міркуваннях відкривається нам ідеальне поводження й житіє людини. Ми читаємо не про колишній і не про те, як живуть, а про те, як жити. Жити в гармонії із природою й із самим собою, личностно й щасливо, на чистих початках. Основою життя героїв роману на Буранному полустанку стали Пам’ять і З-Звістку. Ці люди не рвуть від життя шматки й не шукають, де краще. У суворій природі Сари-Озеков вони вловили живу душу самої Природи й уміють радуватися малому — поезії зливи, наприклад. «Абуталип і діти купалися в потоках зливи, танцювали, шуміли… Те було свято для них, віддушина з неба». Життя родин Едигея, Казангапа й Абуталипа Куттибаева про-текает зі своїми страстями, надіями й труднощами. А в труднощах загартовується характер, очищаються душа й розум. І цінності в їхньому світі щирі: любов сімейна, чесний праця, незлобива життя. Можливо, ідеальні відносини між родинами на Буранному — втілення мрії письменника, прооб-раз відносин між народами й державами. Однак Еди-Гей і Укубала, Абуталип і Зарипа далеко не наївні люди. У тязі до вільного життя вони протистояли законам роду, випробували гоніння в певний період історії. Тому й дорожать так тремтливо й ніжно один одним і дітьми. Родин-Ная любов — головна цінність. Та й життя на полустанку схожа на братній гуртожиток. В основі її — жаль і духовність. І Едигей у цьому світі — головна особа, для всіх підтримка й опора. Без нього немислимий Боранли — Буранному, відкритому всьому вітрам на світі, поміщений автором у сари-озекские степу — великі й пустельні простори. Сари-озеки не просто степу, це сама нескінченність із її холодною байдужістю до людини, до його пошуків сенсу життя, счас-тья, справедливості: «Едигей раптом відчув повне опус-тошение. Він упав на коліна в сніг… і заридав глухо й над-садно. У повній самітності, посередині Сари-Озеков, він усли-шалий, як рухається вітер у степу…» Разом із затерянностью людини в просторах степів автор одночасно подчер-киває й затерянность Землі в зоряній нескінченності: «И плила Земля на колах своїх, омивана вишними вітрами. Плила навколо Сонця й, обертаючись навколо осі своєї, несла на собі в ту годину людини, уклінного на снігу, посередині сніжної пустелі… І плила Земля…» І Едигей зумів стати рівним нескінченності по своїй істинно людській суті, тому що в основі його особистості лежить знання законів при-пологи й тонка інтуїція в спілкуванні з людьми, почуття відповідь-ственности за всі навколо. Автор затверджує, що тільки лич-ность, що вбрала в себе досвід предків і включена у світову культуру, здатна, звіряючись зі своєю совістю, на «стрибок у свідомості», «революцію духу». Так, не знайшовши цвинтаря на I своєму місці, Едигей дерзає заснувати нове, а паритет-космонавти на свій страх і ризик вирішують піти назустріч новому досвіду й знанню. Всі вони: космонавти й Едигей, Раймали-Ага й Абуталип, мати манкурта Найман-Ана — володіють творчес-кім уявою й благою волею, щоб прокласти нову стежку в поводженні, у думці, втруде.

Однак автор, закінчуючи роман, що іноді назива-ют роман-попередженням, малює страшну картину апо-калипсиса: «Небо обвалювалося на голову, разверзаясь у клубах киплячого полум’я й дихаючи… кожний новий вибух накривав їх з головою пожежею всеохватного світла й нищівного гро-хота навколо…» Це на Землю, що здається з космосу » хруп-який, як голова дитини», натягають «холодною рукою» обруч ракети-роботи. Замкнув зв’язок часів: нові варва-ри підносять над миром сили зла давньої давнини. Ці люди без пам’яті, позбавлені самі досвіду свого народу, а следова — тельно, і історичної перспективи, позбавляють людство бу-дущего. Починаючи із сімдесятих років художні й фи-лософские пошуки письменника спрямовані на вироблення нового, планетарного мислення, пов’язаного із твердженням миру без війни, нового, планетарного гуманізму

чиБуде так, роман не дає однозначної відповіді. Гуманізм може перемогти тільки в тому випадку, якщо люди не втратять історичну пам’ять, не вподібняться манкуртам.

Деформація совісті дозволяє людям залишатися безучаст-ними навіть тоді, коли зневажаються моральні підвалини. Не-Ужели покоління конформістів іде на зміну поколінню Едигея й Казангапа? Невже влаштоване сите життя нездатне сформувати особистість, готову на протест через приниження достоїнства? Що це — плата за науково-технічний про-гресс? чи Не занадто більша ціна? Чи прогрес це? Праця-Ние, важкі запитання. Не страх, а совість повинна змушувати людей приписати відповідальність за происходящее навколо.

Кожний ответствен за час, у якому живе. От одна з головних позицій роману. І хочеться вірити, що добра воля політиків і народів дозволить уникнути светопреставления, що випали на частку Едигея, про яке й оповідає роман Ч. Айтматова «И довше століття триває день».

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Школьный софт – сборники сочинений, готовые домашние задания по всем предметам