Я хочу розповісти вам про книгу, про повість Зачарований мандрівник

Коли я читала цей добуток, воно потрясло мене своєю щирістю, щиросердністю, реалістичністю опису образів. Повість була написана в другій половині XIX століття, у важке, суперечливе для Росії час. Воно дуже схожо на наш час, кінець XX сторіччя. Я вирішила написати твір по цій темі, щоб мати можливість поразмишлять про Росію разом зі своїм улюбленим автором Миколою Лєсковим. Отже, основний образ твору Росія. Але описує її автор при розкритті характерів російських людей, основних героїв повести: Івана Северьянича Флягина, циганки Груни, князя й інших. Письменник не тільки розповідає про окремих людей, але й відкриває читачеві риси російського національного характеру

Так які ж вони, ці россиянеконечно, усі розрізняються, але є, по-моєму, загальна національна риса характеру пасивність російського народу. Цю рису помічали» письменники всіх часів. Ще Пушкін наприкінці драми Борис Годунов писав: Народ мовчить… Лісочків же розкриває причину формування такого характеру. Автор пише, що він є результат впливу на людину суворої природи Росії, …де будь-яке вільнодумство й вільнодумство не можуть устояти перед апатиею населення й ужасною скукою гнітючої скупої природи. Зрозуміло, що характер, що складався століттями, не так просто змінити. Але адже Росія це не тільки єдиний, хоча й ледачий російський народ! Це й окремі прості люди з їхніми достоїнствами й недоліками, люди сильні й слабкі. Їхня важлива роль у долі Росії зрозуміла Лєскову. От чому головним героєм повести Зачарований мандрівник є звичайний російський мужик Іван Северьянич Флягин, а опис його життя й випробувань основний сюжет добутку

Якщо всі російські класики минулого століття вже при житті або незабаром після смерті були усвідомлені громадською-суспільною-літературно-суспільною думкою в цій якості, те Лєсков був прилічений до класиків лише в другій половині XX сторіччя, хоча особлива майстерність мови Лєскова було безперечно, про нього говорили не тільки шанувальники його таланта, але його відзначали навіть недоброзичливці. Лєскова відрізняло вміння завжди й у всьому йти проти плинів, як назвав пізнішу книгу про нього біограф. Якщо його сучасники (Тургенєв, Толстой, Салтиков-Щедрин, Достоєвський) піклувалися переважно про ідейну й психологічну сторону своїх добутків, шукали відповідей на суспільні запити часу, то Лєскова це займало в меншому ступені, або ж він давав такі відповіді, які, скривдивши й обуривши всіх, обрушували на його голову критичні громи й блискавки, надовго валячи письменника в опалу в критиків всіх таборів і в передових читачів

Проблема нашого національного характеру стала однієї з головних для літератури 6080-х років, тісно пов’язаної з діяльністю разночинних революціонерів, а пізніше народників. Приділяв їй увага (і досить широко) і Лєсков. Розкриття сутності характеру російської людини знаходимо в багатьох його добутках: у повісті Зачарований мандрівник, у романі Соборяне, в оповіданнях Лівша, Залізна воля, Відбитий ангел, Грабіж, Войовниця й інших

Лєсков вносив у рішення проблеми несподівані й для багатьох критиків і читачів небажані акценти. Такий оповідання Леді Макбет Мценского повіту, що яскраво демонструє вміння письменника бути ідейно й творчо незалежним від вимог і очікувань самих передових сил часу. Написаний в 1864 році оповідання має підзаголовок Нарис. Але йому не слід довіряти буквально. Звичайно, оповідання Лєскова опирається на певні життєві факти, але таке позначення жанру виражало скоріше эстетическую позицію письменника: Лєсков протиставляв поетичному вимислу сучасних письменників, вимислу, що часто тенденційно спотворював правду життя, нарисову, газетно-публіцистичну точність своїх життєвих спостережень. Назва оповідання, до речі, досить ємне за змістом, виводить безпосередньо на проблему російського національного характеру, мценская купчиха Катерина Ізмайлова один з вічних типів світової літератури кривава й честолюбна лиходійка, що властолюбство привело по щаблях із трупів до сяйва корони, а потім безжалісно скинуло в безодню божевілля. Є в оповіданні й полемічний аспект. Образ Катерини Ізмайловій сперечається з образом Катерини Кабановой із Грози Островського. На початку оповідання повідомляється непомітна, але істотна деталь: якщо Катерина Островського до заміжжя була такою ж багатою купецькою дочкою, як і її чоловік, те лес-ковская леді взята в Измайловскую сім’ю з бідності, можливо, і не з купецтва, а з міщанства або селянства. Тобто героїня Лєскова ще більша простолюдинка й демократка, чим в Островського. А далі йде те ж, що й в Островського: шлюб не по любові, нудьга й неробство, докори свекра й чоловіка, що неродица (дітей немає), і, нарешті, перша й фатальна любов. Із серцевим обранцем лесковской Катерине повезло набагато менше, ніж Катерине Кабановой з Борисом: мужний прикажчик Сергій вульгарна й корислива людина, хам і негідник. А далі розвертається кривава драма. Заради з’єднання з улюбленим і зведення його в купецьке достоїнство льодові душу своїми подробицями вбивства (свекра, чоловіка, малолітнього племінника законного спадкоємця из-майловского багатства), суд, подорож по етапі в Сибір, зрада Сергія, убивство суперниці й самогубство у волзькі хвилях

Чому ж подібна із драмою Островського суспільно-побутова ситуація розв’язалася в Лєскова настільки диким образомв натурі Катерини Ізмайловій відсутній, насамперед, поезія Катерини Кабановой, і в очі б’є вульгарність. Втім, натура теж досить цільна й рішуча, але в ній немає любові, і, саме головне, не вірить мценская леді в Бога. Характернейшая деталь: перед самогубством хоче пригадати молитву й ворушить губами, а губи її шепотять вульгарну й страшну пісню. Поезія релігійної віри й твердість християнської моралі піднесли Катерину Островського на висоту національної трагедії, і тому її неосвіченість, нерозвиненість інтелектуальна (можна сказати, темрява), можливо, навіть неграмотність не відчувається нами як недолік. Катерина Кабанова виявляється носієм нехай патріархальної, але теж культури. Лісочків у своєму оповіданні цитує слова дружини біблійного Іова: Прокляни день свого народження й умри, а потім виголошує безнадійний чи те вирок, чи те діагноз російській людині: Хто не хоче вслухатися в ці слова, кого думка про смерті й у цьому сумному положенні не лестить, а лякає, тому треба намагатися заглушити ці виючі голоси чим-небудь ще більше їх потворним. Це прекрасно розуміє проста людина: він спускає іноді на волю свою звірину простоту, починає дуріти, знущатися із себе, над людьми, над почуттям. Не дуже ніжний і без того, він стає зол сугубо. Причому цей уривок єдиний в оповіданні, де автор відкрито говорить від себе

Сучасна письменникові революційно-демократична критика, зі сподіванням і розчуленням смотревшая на просту людину, що кликала до сокири Русь, цих от простих людей, не побажала помітити оповідання Лєскова, надрукований у журналі Епоха братів Ф. і М. Достоєвських. Оповідання одержало безпрецедентно широку популярність уже в радянських читачів, ставши поряд з Лівшею найбільше часто перевидаваним твором Лєскова. У Пушкіна є рядка: Тьми низьких істин мені дорожче нас обман, що піднімає, тобто поетичний вимисел. Так і два Катерини двох росіяни класиків. Сила поетичного вимислу Островського діє на душу (згадаємо Добролюбова), освежающе й ободряюще, Лєсков же взискует низьку істину про тьму душі росіянці простолюдинки, піднімаючи її (в іншому змісті). В обох випадках причиною була любов. Усього лише любов. Як же мало потрібно було для того, щоб навернути гору трупів, щоб виявити звірину простоту, не дуже ніжній російській людині! І що ж це за любов така, що її приналежністю стає вбивство. Оповідання Лєскова повчальний, воно змушує нас задуматися насамперед над собою: хто ж ми такі, як сказав один персонаж Островського, що ви за нації така, які ми й чому ми такі

Головної у творчості Н. С. Лєскова є тема особистості, що звільняється від станових уз. Ця тема історично пов’язана з тими соціальними процесами, які відбувалися в Росії після скасування кріпосного права. Особливо важлива для розуміння змісту й руху цієї теми повість Зачарований мандрівник, що ввійшов у цикл повістей про праведників землі росіянці. А. М. Горький писав: Лєсков – письменник, що відкрив праведника в кожному стані, у всіх групах. Повість Зачарований мандрівник цікавий саме тим, що її головний герой, чорноземний Телемах, Іван Север’янович Флягин проходить довгий і важкий шлях становлення особистості, пошуків правди й істини, опори в житті. Цей чорноземний богатир, видом своїм легендарного Илью, що нагадує, Муромця, знавець коней, несмертельний авантюрист, стає монахом-чорноризцем тільки після тисячі пригод, коли йому вже дітися було нікуди. Особливим змістом наповнений оповідання-сповідь героя про ці мандрівки. Вихідна точка цих мандрівок – кріпосне, двірське положення героя. Лісочків малює тут гірку правду кріпосницьких відносин. Флягин ціною безмірної самовідданості врятував життя своєму панові, але його можна нещадно висікти й відправити на принизливі для нього роботи (мостити доріжку до панського будинку) лише за те, що він не догодив панській кішці. (Тут виникає тема ображеного людського достоїнства.)

Але Лєсков на цій темі не дуже наполягає, тому що його цікавить подальше формування особистості героя. Слід зазначити, що на початковому етапі у Флягина немає ніякої опорної крапки (у змісті моралі, самосвідомості, відносини до добра й зла). Його вчинки стихійні, непередбачені, часом безглузді. Невідомо, як він надійде наступного разу: попросить у нагороду за свій подвиг марну гармонь або спробує повіситися. Внутрішня розмитість норм станового життя тут позначається відсутністю моральних і взагалі яких-небудь інших критеріїв щиросердечного життя. Яскравим прикладом такої непередбачуваності, випадковості служить епізод з дитиною. Утікши від свого пана, Флягин попадає до чиновника, у якого служить нянькою. Дружина чиновника втекла з ремонтером, залишивши малолітнє дитя. Флягин доглядає за дівчинкою, привязивается до неї. Але коли з’являється мати дівчинки й просить віддати їй дитя, він, з незрозумілої причини, просто з упертості не хоче віддати дитини ні за гроші, ні по добрій волі. Тільки в останній момент, корячись якомусь інстинкту, Флягин віддає дівчинку матері й біжить від хазяїна-чиновника. Цей учинок – не голос, що заговорив, совісті, а чиста випадковість, порив. Саме ця байдужність до добра й зла, відсутність внутрішніх критеріїв і жене мандрівника по життю, по мирі

Але весь зміст мандрівок Флягина полягає в тім, що герой все-таки знаходить ці моральні норми. І для письменника особливо важливо те, як він їх знаходить

Так, у татарському полоні (куди Флягин потрапив по власній дурості й відчайдушності) зароджується в душі героя неусвідомлена ще любов до Батьківщини, до віри, до волі. У міражах і баченнях з’являються перед Іваном Север’яновичем образи православних храмів із золоченими куполами, із протяжливим дзвоном. І прагнення будь-що-будь вирватися з полону опановує ім. Знову ж випадок допомагає героєві звільнитися з ненависного десятилітнього полону: петарди й вертушки, залишені випадково заїжджими місіонерами, рятують йому життя й дають довгоочікуване звільнення

Кульмінацією духовної драми мандрівника стає його зустріч із циганкою Грушею. В іншій людині, у любові й у повазі знайшов мандрівник перші нитки зв’язку з миром, знайшов у високій пристрасті, начисто вільної від егоїстичної винятковості, і свою особистість, високу цінність своєї власної людської індивідуальності. Звідси – прямий шлях до іншої любові, до любові до народу, до Батьківщини, більше широкої й всеосяжної. Після смерті Груші, страшного гріха вбивства, Флягин розуміє всю гріховність свого існування й прагне надолужити свою провину перед собою й перед Богом. Знову випадок або провидіння допомагає йому в цьому: він іде на кавказьку війну замість сина двох старих, що врятували його, під ім’ям Петра Сердюкова. На війні Флягин робить подвиг – налагоджує переправу через ріку, і здається йому в той момент, коли під градом ворожих куль перепливає він ріку, що невидима й незрима душа Груші розпростерла свої крила, захищаючи його. На війні герой дослужився до дворянського звання. Але таке підвищення статусу приносить йому лише неприємності: він не може знайти роботу, посаду, яка б кормила його. І знову скитания: робота дрібним чиновником, служба в театрі. Багато чого виніс несмертельний Іван Флягин, перш ніж потрапив у монастир. І отут-те й розкрилася душа Івана Флягина остаточно: нарешті-те зрозумів він своє призначення, наконец-то знайшов спокій і сенс життя. А зміст цей простий: він – у безкорисливому служінні людям, у щирій вірі, у любові до Батьківщини. У самому кінці оповідання слухачі запитують Флягина, чому той не хоче прийняти старший постриг. На що він охоче відповідає: Мені за вітчизну дуже померти хочеться. І якщо наступить лихий час, почнеться війна, то зніме Флягин рясу й надягне амуничку.

Таким чином, епопея ходіння по борошнах виявилася драмою пошуків шляхів служіння Батьківщині. А герой Лєскова сильний тим, що, сам не підозрюючи цього, виявився носієм високих моральних якостей. Саме такі герої, як Флягин, з погляду Лєскова, є творцями, творцями російського життя й історії. Тому історія життя й шляхи зачарованого мандрівника надзвичайно значима. У ній виражене прагнення письменника знайти в епоху розпаду старих суспільних зв’язків нові норми поводження, моральності, нової національної самосвідомості

(function(){