Характеристика особистості Илларион Матвійович Голенищев-Кутузов

Служив в інженерному корпусі російської армії військовий інженер Илларион Матвійович Голенищев-Кутузов. Почав він військову службу ще при Петрові I, віддав їй тридцять років свого життя й, вийшовши у відставку із чином генерал-поручика, продовжував працювати по цивільному відомству Впетербурге.

По його проектах будували в столиці канали, зводили великі будинки. До кінця життя Илларион Матвійович став сенатором. Йому доручали висновку по важливих державних справах; до нього йшли зі скаргами, за радою. Він був утвореною, чуйною людиною й за великий розум і знання слил у народі «Розумною книгою». 5 (16) вересня 1745 року в сім’ї Иллариона Матвійовича народився син, якому призначено було стати великим росіянином полководцем, його ім’я – Михайло Илларионович Кутузов – увічнила історія. Працьовитість, інтерес до книг інженер-генерал Илларион Матвійович Кутузов прищепив синові сдетства.

Хлопчик успішно вчився будинку російській і іноземній мовам, арифметиці, багато читав. Коли Михайло підріс, батько віддав його в артилерійсько-інженерну школу. Так надходили тоді далеко не всі дворяни, хоча були зобов’язані служити в армії й навчати своїх синів військовій справі. У цих умовах юний Михайло Кутузов, обдарований від природи розумом і здатностями, дуже допитливий, не по літам розвитий, підготовлений у домашніх умовах до навчання у військовій школі, відразу виділився із середовища вихованців артилерійсько-інженерної школи. Він ріс здоровим гарним хлопчиком, веселим, здавалося, трохи флегматичним, умів помічати характерні риси своїх однолітків і комічно незлобиво їм наслідувати. Товариші любили Кутузова за веселу вдачу, викладачі цінували його за здатності й старанність. Учився майбутній полководець успішно.

Він добре освоїв інженерну справу й артилерію, любив військову історію, знав мови: французька, німецький, латинь, а згодом вивчив ще й англійський, шведський, турецький і польський. Особливу пристрасть харчував Кутузов до інженерної справи й був призначений допомагати офіцерам у навчанні слухачів, про що 10 грудня 1759 року пішов наказ директора артилерійської й інженерної школи генерал-фельдцейхмейстера П. И. Шувалова. «По поданні оной школи каптенармус Михайло Кутузов за його особливу старанність і в мовах і математику знання, а паче що належить до інженера має схильність, у заохочення прочим цього числа зроблений мною в інженерний корпус першого класу кондуктором; про що артилерійська й інженерна школа будучи відома, має йому Кутузову цей кондукторський чин объявя, у вірності служби привесть до присяги й залишити як і раніше при школі до вспоможению офіцерів для навчання інших». Будуть іти роки, офіцер і генерал Кутузов завжди й усюди буде вдосконалюватися у військовій науці, буде продовжувати пошук знань, читати росіянку, іноземну літературу, древніх класиків, опановувати загальнолюдською культурою

У коло його інтересів назавжди ввійдуть література, мистецтво, театр, міжнародна політика. Його будинок у Петербурзі буде відкритий російським і іноземним артистам, письменникам. Кутузов був одружений на Катерині Іллівні, уродженій Бібіковій, мав п’ять дочок – Параску, Ганну, Єлизавету, Катерину, Дар’ю; єдиний син Кутузових умер у дитинстві. Суть полягала в тім, що висока культура, освіченість стали опорою його військового покликання, стали тією основою військового справи, якому Кутузов присвятили всі сили свого розуму, своєї душі, все своє життя. Перед Кутузовим відкривалася легка й безпечна для життя кар’єру придворного. Він був до неї добре підготовлений. Знаючі іноземні мови, розумного, увічливого в обходженні молодого прапорщика призначили ад’ютантом до ревельскому генерал-губернатора генерал-фельдмаршалові принцові Голиптейн-Бекскому. Кутузов перебував при ньому на зустрічах з титулованими особами й дипломатами, що прибували в Росію через границю. Але пробув він в ад’ютантах недовго.

Позначилося виховання батька, позначився власний характер, і молодий офіцер випросився в лад. Потягнулися для нього п’ять довгих десятиліть стройової служби, походів і війн. Прапорщик Кутузов почав свій військовий шлях і ріс як офіцер, коли в російської армії стали відроджуватися її бойові традиції часів Петра I. Він виховувався з дитинства під відзвуки слави петровских перемог; ще були живі герої Полтавської баталії, і в сім’ї Иллариона Матвійовича шанували пам’ять засновника регулярної російської армії. Але суть полягала не тільки у виховному значенні героїчних традицій. Аналіз полководницького мистецтва Кутузова виразно показує те загальне, що зближає його з полководницьким мистецтвом Петра I. Кутузова прийнято вважати учнем Румянцева й Суворова, і це безумовно вірно: вони його прямі вчителі, що передавали свої методи водіння військ, свій бойовий досвід безпосередньо на полях бою. Щоб краще бачити риси полководницького мистецтва Кутузова, потрібно простежити, що зв’язувало Петра I, Румянцева, Суворова з Кутузовим, простежити шлях російської армії, а для цього треба відзначити найважливіші етапи військової історії Росії в XVIII столітті. На цих етапах визначалися долі країни, а разом із цим і долі, і життя, і мистецтво її полководців. До початку XVIII століття в Росії стали розвиватися сільське господарство й внутрішня торгівля, утворився єдиний всеросійський ринок, але країна відставала від розвинених європейських держав у промисловості, культурі, зовнішній торгівлі, організації збройних сил і морського флоту

Зовнішня політика російського уряду стала усе більше націлюватися на завоювання й зміцнення міжнародних позицій держави; дворянство прагнула до захоплень нових земель; дворянство й купецтво шукали виходи до відкритих морів для збуту всі продукції, що збільшується, сільського господарства. Це повинне було зміцнити владу дворянства усередині країни, сприяти збагаченню купецтва й росту нарождавшейся росіянці буржуазії. І разом з тим рішення цих завдань об’єктивно сприяло розвитку продуктивних сил країни й зміцненню її незалежності. Без цього відстала Росія могла стати об’єктом розділів більше розвинених, сильних європейських держав, стати їхньою напівколонією. Росія була відрізана від Балтійського й Чорного морів, не допускалася сусідами на морські торговельні шляхи. Єдиний її північний порт в Архангельську діяв лише в короткі літні місяці. Це прирікало Росію на економічну відсталість. Але головне полягало в небезпеці, що наростала, вторгнення в Росію ворогів ззовні.

Ціль сусідів Росії – Швеції й Туреччини й стояли за ними в різний час Англії, Франції, Австрії полягала не тільки в тім, щоб не допустити росіян до Балтійського й Чорного морів, але й у тім, головне, щоб захопити землі Росії, відкинути росіян далеко на схід. У планах шведського короля Карла XII було удержати за собою прибалтійські землі, ніколи відірвані від Росії, не допустити її до Балтійського моря, до прямих зв’язків з Європою, захопити Архангельськ і тим самим монополізувати російську зовнішню торгівлю й, що саме небезпечне, захопити Смоленськ, опанувати Москвою, позбавити Московську державу незалежності. Небезпека загрожувала Росії й Украине, що об’єдналася з нею, з боку Туреччині

Турецький уряд прагнув не допустити росіян до Чорного й Середземному морям, не допустити на світові торговельні шляхи. І, що було знов-таки самим небезпечним, турки й підвладні їм кримські татари загрожували Києву, вторгалися в південні російські землі, захоплювали й знищували села й міста, гнали росіян і українців у рабство, продавали їх на невільничих ринках. Боротьба за незалежність, за вихід до морів, за місце в Європі склала зміст російської зовнішньої політики протягом століть. Для здійснення цієї політики «насильницькими засобами» створювалися російська армія й флот, розвивалося російське військове мистецтво, готувалися й висувалися видатні полководці й флотоводці. До початку XVIII століття зросло населення Росії, росли її продуктивні сили, уже накопичувалися економічні засоби. Російський народ загартувався в тисячолітній боротьбі із суворою природою, у важкій праці, у боях за свою незалежність і існування. Він пережив вікове татаро-монгольське ярмо, відбив і розгромив німецьких псів-лицарів, переможно виявив свої бойові сили на поле Куликовом, вигнав польських інтервентів – відстояв свою незалежність. Звичайно, війни Росії в XVIII столітті переслідували й завойовницькі цілі, велися насамперед в інтересах російського дворянства й купецтва. Російський народ піднявся на захист своєї батьківщини. Народ був пригноблений кріпосниками, знемагав від рекрутчини й податків, і тем вище треба цінувати його самовідданість і велич духу, що, не скорившись гнобителям, російським дворянам, він знайшов у собі сили вступати в боротьбу не на життя, а на смерть із іноземними загарбниками, несшими в Росію подвійне рабство

Кутузов командував ротою, батальйоном, загоном, полком, корпусом. Це загартувало Кутузова, збагатило службовим і бойовим досвідом. Він став професіоналом військового справи. Він осягав природу бою й війни, сутність полководницького мистецтва в діях полководців Румянцева й Суворова. На цій основі ріс і розгорнувся його полководницький талант. В 1764 році, коли російські війська рушили в Польщу, капітан Кутузов домігся перекладу в діючу армію. За роки 1764,1765,1769-й він брав участь у ряді невеликих боїв (великих операцій там не велося) , втягся в похідне життя, але, як сам згодом визнавав, «війни ще не розумів». В 1770 році Кутузова перевели в армію Румянцева, що діяла проти турецьких військ у Молдавії й Валахії. Молодому офіцерові повезло: він надійшов у розпорядження видатного полководця Петра Олександровича Румянцева. Оттоманська імперія як і раніше не допускала Росію на землі північного Причорномор’я, що належали росіянином з незапам’ятних часів; не допускала до Чорного моря, здавна названому Росіянином морем, до якого ніколи плавали суду росіян. Туреччина мала у своєму розпорядженні численну сильну армію, готувалася до вторгнення в російські землі, не йшла на компроміси, перша розірвала дипломатичні відносини з Росією, і тільки розгром турецьких військ міг забезпечити успіх росіянці політиці

Армія наступала до Дунаю проти найсильніших угруповань турецьких і татарських військ. Театр воєнних дій був дуже далекий від Росії, комунікації непомірно розтягнуті й відкриті ударам ворога; край глухе, бездоріжній, населення рідке, що вражає спалахами чуми; спереду лежала місцевість, порізана ріками, із приречними болотами, озерами, зустрічалися гористі райони, що утрудняли настання, і рівнини, де перевага була на боці більше численних турецько-татарських кіннот. Загальна чисельна перевага увесь час було на боці супротивника. Було де й у чому виявитися бойовим якостям російських військ, талантам їхнього полководця; було чому в нього повчитися молодому офіцерові генерального штабу Кутузову. Йому повезло й із призначенням у корпус досвідченого, бойового генерала Боура, що виконувало найбільш відповідального завдання в боях, потім на посаду оберквартирмейстера армії. Кутузов виявився у важких, складних умовах маневрених дій, у сфері вогню запеклих боїв в урочище Ряба Могила, на ріці Ларге, біля озера й ріки Кагул, що ввійшли в історію російської армії. Для М. И. Кутузова ці бої стали незабутньою школою військового мистецтва. Корпус генерала Боура завжди наступав на головних ділянках. Кутузов, як офіцер генерального штабу, вів розвідку, робив рекогносцировку, розбирався в складних пересуваннях своїх військ і супротивника, кидався з резервами туди, де назрівала небезпека

Він близько бачив дії Румянцева в боях, де той домагався вищих успіхів і слави. Кутузов осягав стратегію розтрощення Румянцева, що вважало, що «ніхто не бере міста, не обробившись із військами, його защищавшими». І тут же бачив Кутузов, що стратегія Румянцева полягає не тільки й не завжди в настанні. Коли Румянцева після здобутих перемог стали з Петербурга примушувати перейти Дунай, він категорично відмовився: «Коштую неодмінно на тім правилі, що, не забезпечивши залишає надійно за собою, більшими кроками не можна ступати вперед». Наступить час, і Кутузов здійснить основну ідею стратегії й тактики Румянцева: не раз доможеться розгрому й повного знищення армії супротивника; застосує, як і Румянцев, охоплення армії супротивника й удари по ній із фронту, з тилу, із флангів, у кожному бої буде творити, як і Румянцев, але при інших умовах, у боротьбі з іншим супротивником, інакше, чим Румянцев

Та й Румянцев, маючи перед собою не 150 тисяч турків і татар, а велику французьку армію на чолі з Наполеоном, навряд чи атакував би її відразу силами 40 тисяч солдат, маючи за Москву й країну, незалежність якої залежала від даного бою. До тієї пори, коли Кутузов застосує чудовий досвід і уроки Румянцева, пройде ще сорок років. А поки служба Кутузова в армії Румянцева зненацька й безглуздо припинилася. Хтось із «друзів» Кутузова доніс Румянцеву, що в годинники дозвілля під веселий сміх товаришів капітан Кутузов копіював ходу й манери головнокомандуючого

А фельдмаршал був дуже уразливий; незважаючи на чини й славу, його обходили в Петербурзі, при дворі уражали самолюбство, потім крутий і різкий був Петро Олександрович у звертанні навіть із вищестоящими. Бездоганна служба й бойові заслуги врятували молодого офіцера від гніву головнокомандуючого, він задовольнився перекладом насмішника в Кримську армію. Ця подія залишила на все життя глибокий слід у характері Михайла Илларионовича. Він став потайливим, недовірливим, замкнутим. Зовні це був той же Кутузов, веселий, товариський, але близько, що знали його люди, говорили, що «серця людей відкриті Кутузову, але його серце закрите для них». У Кримській армії Кутузов продовжував важкий і небезпечний шлях бойового командира. Те, командуючи козаками, він б’ється в сутичках з татарськими наїзниками, то веде розвідку, потім командує батальному, на чолі якого бере участь у відбитті турецького десанту на кримське узбережжя, у штурмі зміцнення, що ледь не став для М. И. Кутузова фатальним. Про цей бій і поранення Кутузова під Алуштою (де нині коштує пам’ятник) доносив Катерині II генерал-аншеф В. М. Долгоруков. «… На відбиття ворога, що вивантажив флот і поставив табір свій при містечку Алушта, – писав він образним складом того часу, – поспішав я туди… із всевозможною швидкістю… 22 числа прибув я… у саму внутрішність гір, що звідки лежить до моря страшною ущелиною дорога оточена горами й лісом, а в інших місцях такими прірвами, що із працею два тільки чоловіки в ряд пройти можуть, одні тільки війська… на власних раменах відкрили там шлях єдинорогам

(function(){