Твір по розповіді А. И. Солженицина «Матренин двір»

Колекція творів: Твір по розповіді А. И. Солженицина «Матренин двір»

Росія багата не тільки безмежними простору-мі, родючими землями, фруктовими садами, але й неабиякими людьми, праведниками, обдарованими чи-стій, божественною енергією. Вони дивляться на нас ясними глибокими очами, начебто заглядають у душу, так так, що нічого від них не сховаєш. Праведники жерт-вуют багатьма життєвими принадностями заради чистоти душі, з радістю допомагають навколишньої гідно пре-здолати всі негоди, вийти переможцем з боротьби із самим собою, духовно очиститися. І що б про їх не говорили, скільки б не дивувалися їх невибагливо-сти, на російській землі завжди найдеться місце таким лю-дям, тому що вони проповідують правду

Залізниця чорною змійкою тікає за гори-парасоль, по ній всі так само проносяться поїзди, десь бист-реї, десь повільніше. Але «на сто вісімдесят четвер-тім кілометрі від Москви по гілці, що йде до Мурома й Казані, ще з добрих півроку після того всі поїзди сповільнювали свій хід». Ні, шляхи вже давно полагодили, і, пройшовши переїзд, поїзд знову набирав швидкість. Тільки машиністи знали й пам’ятали, отчого це все. Так Игна-Тич, що оповідає про ту гірко-безглузду трагедію від першої особи

«Матренин двір» — це розповідь про нещадність че-ловеческой долі, злої долі, про дурість радянських послесталинских порядків, про життя простих людей, далеких від міської суєти й поспіху, — про життя в з-циалистическом державі. Ця розповідь, як зауважував сам автор, «повністю автобиографичен і достовірний», по батькові оповідача — Игнатич — співзвучно з по батькові А. Солженицина — Ісайович

Дія відбувається в 1956 році, через три роки пос-ле смерті тирана. Люди ще не знають, як жити далечінь-ше: з «курної гарячої пустелі» незліченних лагу-розвівайся вони попадають «просто в Росію», щоб назавжди загубитися де-небудь у середній смузі — «без жари, з листяним рокотом лісу». Ще рік назад, повернувшись із неволі, людина міг улаштуватися хіба що носилки тягати. Навіть електриком на чимале будівництво його б не взяли. А тепер извольте — можете учитель-ствовать. У відділі кадрів, куди випливало звернутися по питанню працевлаштування, «кадри вже не сиділи за чер-ний шкіряними дверима, а за заскленою перегородкою, як в аптеці». Повітря було просто наелектризоване сво-бодой. Почекаєш, поки пояснення всім твоїм країн-ностям знайдуть, кожну букву в документах » перещупа-ют» , походять із кімнати в кімнату, кудись подзвонять, — і ти працевлаштований

У той рік швидких змін, коли «повелося по двох — по трьох іноземних делегації в тиждень приймати», оповідач вертається в новий мир з тих країв, від-куди ще недавно живим мало хто міг повернутися. Устро-Ился він учителем у містечку, «де не кривдно б і жити й умерти», у Високому Полі. Уночі лише тихий шелест галузей по дахах, удень нізвідки не чутно радіо й усе у світі мовчить. Але людина бідує щодня в сніданку й обіді, а хліба у Високому Полі не пекли, та й нічим їстівним не торгували. Що ж, шляхетні працівники відділу кадрів змилостивилися над розповідь-чиком і направили його долю в Торфопродукт, куди ліг-до можна було приїхати, але виїхати — неможливо. У цьому селищі змішалися дві епохи — «одноманітні зле штукатурені бараки тридцятих років і, з різь-бій по фасаду, із заскленими верандами, будиночки пя-тидесятих». Але жителі й тих і інших у рівної степу-не вдихали сморід і кіптяву з фабричної труби. От куди може завести мрія про тихий куточок Росії! Але ж там, звідки приїхав оповідач, «дул такий свіжий вітер ночами й тільки зоряним зводом розорювався над голо-виття». Але краще вільно вдихати фабричні вихлопи, чим насолоджуватися красами природи за колючою про-волокой.

На торф’яному селищі скитания оповідача не закон-чились. Долі було завгодно, щоб зупинився він у сусіднім сільці з нічого не мовець назвою — Тальново, у будинку «із чотирма оконцами навряд на холод-ную не червону сторону й із прикрашеним під теремок горищним віконцем». Хату побудували давно й добротно, на більшу родину, а жила в ній тепер самотня жінка років шістдесятьох. Безмовну, із круглястим жовтим, хворим особою — господарку кликали Матрена. Про неї ми довідаємося набагато більше, ніж про оповідача. Ця жінка з невигадливим, сільським ім’ям багато працювала, незважаючи на хворобу, працювала безкоштовно: «не за гроші — за палички». Пенсію їй не платили. У Мат-Рени в хаті жили колченогая кішка, підібрана з жа-лости, миші й таргани. «Але не тому були миші в хаті, що колченогая кішка з ними не справлялася: вона як блискавка за ними стрибала в кут і виносила в зубах. А недоступні були миші для кішки через те, що хтось колись оклеил Матренину хату зеленуватими про-ями, так не просто в шар, а в п’ять шарів. Один з одним шпалери склеїлися добре, від стіни ж у багатьох місцях відстали — і вийшла як би внутрішня шкіра на хаті. Між колодами хати й шпалерною шкірою миші й проробили собі ходи й нагло шаруділи, бігаючи по них навіть і під стелею». Солженицин описує деревен-ский побут з неабиякою часткою іронії. Бажання виконати роботу напевно, щоб потім переклеювати не при-ішлося, обертається численними незручностями для тварини («кішка сердито дивилася вслід шарудячи-нию мишей, а дістати не могла») і людей. Матрена Ва-сильевна хату не жалувала — ні для мишей, ні для тарака-новий, тому що в шуршанье мишей, безперервному, як далекий шум океану, шереху тарганів не було нічого злого, не було неправди. Шуршанье було їх життям

Матрена відрізнялася працьовитістю: вставала в пар-ре-п’ять ранків, «тихо, чемно, намагаючись не шарудіти, то-пила росіянку пекти, ходила доїти козу, по воду ходила й варила в трьох чавунцях». Напевно, жереб Матрени був жити в той час, коли люди працювали бескорист-але, не думаючи про пенсію. А гроші й нагороди одержував того, хто про високі результати доповідав. Матрена нико-му не могла відмовити: без її жодна оранка городу не обходилася. Грошей вона не брала, одержувала задоволення, приплив сил від роботи. Матренина покірність ішла від серця. Вона не прислужувала, але служила навколишньої, завжди була готова поділитися останнім

Матрена Василівна — людин не від миру цього. Її діти вмерли в дитинстві, на війні безвісти пропав чоловік. Їй довго не оформляли за нього пенсію. І все-таки жінка не озлобилася, залишилася привітної, відкритої й безкорисливо чуйною. Матрена нагадує биб-лейскую героїню Марію

Матрена в Солженицина — — втілення ідеалу русяве-ской селянки. Її вигляд подібний до ікони, життя — жи-тию святий. Її будинок — наскрізний символічний образ рас-розповіді — як би ковчег біблійного праведника Ниючи, у до-тором він рятується від потопу разом з родиною й парами всіх земних тварин — щоб продовжити рід людський

Матрена — праведниця. Але односільчани не відають про її приховану святість, уважають жінку просто нерозум-ний, хоча саме вона зберігає вищі риси росіянці ду-ховности. Подібно Лукері з розповіді Тургенєва » Жи-Вие моці», Матрена на своє життя не скаржилася, Богові не докучала, адже він і так знає, чого їй потрібне

Житіє святої повинне завершуватися щасливої смер-тью, що з’єднує її з Богом. Однак смерть героїні — гірко-безглузда. Брат покійного чоловіка, жадібний старий Фаддей, примушує Матрену віддати йому її світлицю. Безвідмовна Матрена гостро відчуває провину перед Фад-Деем: незадовго до Першої світової війни вона стала його нареченою, але, упевнена, що той вигин на фронті, виш-ла заміж за Фаддеева брата. Втрата світлиці й внезап-ная пропажа кішки передвіщають загибель будинку Матрени і її смерть. Бути може, вона й передчувала нелад-ное: боялася пожежі, боялася блискавки, а найбільше чомусь — поїзда. Під поїзд вона й потрапила… Загибель ге-роини символізує жорстокість і безглуздість миру, у якому вона жила

Спочатку розповідь називалася «Не коштує село без праведника» — по російському прислів’ю. Праведниця-Селянка жила в оточенні недоброзичливих і до-ристних колгоспників. Їх убога й нещасна доля мало чим відрізнялася від існування табірних узни-ков. Вони жили по споконвіку заведених порядках. Навіть після смерті Матрени, що зробила для всіх так багато добра, сусіди не дуже переживали, хоча й плака-чи, у хату йшли з дітьми, начебто на спектакль. «Ті, хто счи-таль себе покійниці рідніше, починали плач ще з поро-га, а досягши труни, нахилялися голосити над самим _особою покійної». Плач родичів був «свого роду політикою»: у ньому кожний викладав свої власні думки й почуття. І всі ці голосіння зводилися до того, що «у смерті її ми не винуваті, а щодо хати ще поговоримо!» Жаль, що добром, народним або своєї, називає мова майно наше. І його-те втрачати счита-ется перед людьми ганебно й нерозумно.

Розповідь «Матренин двір» неможливо читати без сліз. Ця смутна історія праведниці-селянки не художній вимисел автора. Солженицин доверя-ет життю і її творцеві — Богові більше, чим художній-ному вимислу. Тому з таким співпереживанням і гір-достью читається розповідь: адже залишилися ще на землі русявийі-ской праведники, без яких не коштує ні село, ні го-рід, ні вся земля наша

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Школьный софт – сборники сочинений, готовые домашние задания по всем предметам