Роль епіграфа в поемі “Мцири” М. Ю. Лермонтова

Колекція творів: Роль епіграфа в поемі “Мцири” М. Ю. Лермонтова

“Вкушати, вкусих мало меду, і cе аз умираю”. Про цей епіграф варто поговорити детальніше.

Даний старозавітний текст біблійний ставиться сьогодні до числа стійких виражень традиційно – книжкового походження, що збагатили собою фонд “крилатих слів” російської мови. Джерело в поета зазначений у самій загальній формі, без позначення глави й вірша. Коментатори Зібрання творів Лермонтова теж не вказують із більшою точністю на місце запозиченого зі Старого завіту епіграфа. Спроба пояснити ідейний зміст його – робота Н. Любович. Але й там не відзначається, з якої глави біблійного добутку взята цитата. Що ж стосується переказу того епізоду, що послужив сюжетним тлом вибраних Лермонтовим слів, те його виклад також дається із чималим числом перекручувань змісту й словесної форми.

У названій Лермонтовим 1 кн. Царств (по давньоєврейському оригіналі – це 1 кн. Самуила) епізод, звідки запозичиться епіграф, читається в главі 14, ст.22 по 45. По церковнослов’янському перекладі стих 43-ий говорить: “И рече Саулъ до Iонаqану: возвtсти мі, що створив еси; і возвtсти йому Iонаqанъ, і рече: “Вкушати вкусихъ мало меду смочивъ конецъ жезла, иже въ руку моею, і рє азъ умираю”.

Цитата в Лермонтова досить точно відтворює джерело. Але для чого поет вибрав саме це виречення до даної поеми?

У зазначеній главі розповідається про боротьбу в ХI в. до н.е. глави першої об’єднаної палестинської держави Саула з ворожими племенами филистимлян, вторгшихся в межі східного узбережжя Середземного моря. Після одного з боїв у Єфремової гори війни Саула були досить стомлені, і Саул “створив божевілля велике”, тобто дав народу закляття, сказавши: проклятий, хто вкусит хліби до вечора, доколе я не помщуся ворогам моїм. І ніхто з народу не вкушав їжі. І пішов 10-тисячний загін на чолі із сином Саула Ионафаном у ліс. І був там на галявині мед. Але ніхто не простягнув руки своєї до меду, тому що народ боявся закляття. Ионафан же не чув про закляття й простягнув кінець ціпка, що була в руці його, вмочив її в медяний стільник і звернув до вуст своїм, і просвітліли ока його. Коли хтось сказав йому про закляття батька, Ионафан відповів осудом, сказавши, що поразка филистимлян було б ще більшим, якби народ “поїв від видобутку”. Коли слідом за тим уда! лось захопити обоз филистимлян, народ накинувся на овець, волів і телят, захоплених у ворогів; тварин відразу, у поле, заколювали й пожирали м’ясо із кров’ю, що було строго заборонене в законодавстві Мойсея. Довідавшись про порушення закляття, Саул порахував це найтяжчим гріхом. Він звернувся до Бога з питанням: чи переслідувати йому своїх воїнів, але відповіді не було. Тоді Саул дав розпорядження зібратися всім старійшинам народу, щоб визначити, на кому саме лежить гріх порушення закляття. Старійшини стають по одній стороні судного поля, Саул із сином – по іншійій. Цар звертається до Бога з молитвою, щоб одержати від нього знамення, хто винний. По жеребі викритий Саул і його син. Тоді цар ще раз наказує кинути жереб. Жереб падає на Ионафана. І сказав Саул Ионафану: розкажи мені, що зробив ти, і той розповів: “Я покуштував кінцем ціпка небагато меду, і от я повинен умерти”. Але народ, жалуючи й поважаючи Ионафана, що сприяв перемозі над ворогами, єдиний! одушно заступився перед царем у захист його сина. Ионафан був виправданий і уник страти. Остання відповідь юнака й послужив епіграфом.

Вираження “мед земний”, “медяна тропа” зустрічаються в Лермонтова ще до створення “Мцири”. Шістнадцятирічний поет писав:

Але той блаженний, хто може говорити,

Що він вкушав до краплі мед земний,

Що він любив і тілом, і душею!…

Далі пригадується центральна в ідейному відношенні сцена поеми “Боярин Орша”, де драматично зштовхнулися дві сили, два мири: з одного боку – судді-ченці ” у високих чорних клобуках, зі свічами довгими в руках”, з іншого боку – “злочинець”, юнак, що порушив закон монастиря. У мові ченця-обвинувача фігурує той же біблійний образ:

Божевільний, тлінний син землі!

Злий дух і страсті привели

Тебе медовою стежкою

До границі життя цей земний…

Головним чином, “Боярин Орша” і “Мцири” внутрішньо зв’язані тим самим символічним поняттям “земного меду”, забороненого нібито Богом. Арсеній говорить:

Не говори, що божий суд

Визначає мені кінець:

Всі люди, люди, люди, мій батько! Ці рядки Лермонтов переніс у поему з “Сповіді”. І в обох цих добутках вони передавали думку, близьку до змісту біблійного сказання про Ионафане: не можна приписувати Богові “божевільні” рішення людей, несумісні із природою людини.

Замінивши епіграфом зі старозавітної книги Царств спочатку вибране їм як епіграф до цієї поеми французьке виречення “On n’a qu’une seule patrie” (“Батьківщина буває тільки одна”) на біблійне виречення, Лермонтов переслідував певні творчі цілі. Якщо в першому епіграфі на головне місце ставилася ідея любові до Батьківщини, у розлуці з якої нудиться в ув’язненні й умирає герой поеми, то колорит церковної біблійної цитати дав можливість поетові перенести основний ідейний пафос поеми на боротьбу проти традиційного релігійно-аскетичного світогляду, що ставить людини в певні рамки, вихід за які наказуется.

Лермонтову, звичайно, було відомо те визначення художньої ролі епіграфа, що читалося в розповсюдженому літературознавчому посібнику його часу – “Словнику древньої й нової поезії” Н. Остолопова: “Епиграф. Одне слово або виречення в прозі або віршах, узяте з якого-небудь відомого письменника, або своє власне, котре поміщають автори на початку своїх творів і тим дають поняття й предмет оних”. Випливаючи цьому загальноприйнятому канону, Лермонтов і в цьому випадку зумів знайти в тексті книги, що служила найголовнішою опорою традиційного світогляду, слова, які допомогли б йому виразити свій глибоко відчутий протест проти смиренності й покірності.

Розраховуючи на сприйняття читачів, яким були добре відомі біблійні тексти, Лермонтов не тільки порівнює героя своєї волелюбної поеми із зухвале співчуття образом юнака Ионафана, але, можливо, протиставляє свого героя біблійному: адже Ионафану народ не дав загинути, юнак уник страти за порушення безрозсудної обітниці. Чи не міг і Лермонтов цим епіграфом поеми “Мцири”, зверненим до знаючу Біблію читачеві, нагадати йому про “думку народному”, що розходиться з жорстоким судом влада імущих і не може не виправдати волелюбні пориви героя?!

Так, Мцири – це порушник заборони, приречений смерті за невоздержную любов до життя й волі. Але замість виправдувальної інтонації Ионафана: “Я покуштував… небагато меду”, – у Лермонтова чується гіркий докір: “мало”, “так мало” меду

(function(){