«Природа — Сфінкс» (таємниці світобудови в лірику Ф. И. Тютчева)

Колекція творів: «Природа — Сфінкс» (таємниці світобудови в лірику Ф. И. Тютчева)

Тютчевская «країна» незвичайна — вона те залита солнеч-ним світлом, те покрита сутінком, але завжди пізнавана, близ-ка. Якщо почати згадувати вірші Ф. И. Тютчева про природу, те, напевно, більшості людей у первуюочередь прийде в голову «Весняна гроза»: «Люблю грозу на початку травня…»

Дійсно, поет дуже часто звертався до картин весни, заливного дощу, пташиного гамору. Природа в Тютчева найчастіше «випробовує» чисто людські емоції. Образ «усміхненої», «» природи, щосміється, проходить через всю творчість поета як противага його сумним размишле-ниям про буття, смерть, світобудову, гармонії, «древньому хао-рє». Як часто ми зустрічаємо в поезії Тютчева такі фрази, як «Лазур небесна сміється», «Сіяє сонце, води блищать / На всім посмішка, життя у всім». Подібних рядків можна привести безліч: посміхається все — весна, сонце, вода, сама земля. Навіть в осінній природі поет бачить «лагідну посмішку увяданья». Тут його світосприймання близько до пуш-кинскому, що, як відомо, дуже цінував Тютчева. Але можливо, останній вкладає в поняття «природа» го-раздо більший зміст. Для Тютчева природа — щось гранди-озное, вічне, нескінченне, може бути, навіть синонім ми-роздания.

Лише в особливо гіркі мінути (їх не так вуж мало) при-роду представляється Тютчеву царством порожнечі й «вічного бессмислия». Для Тютчева характерні пошуки змісту у всім: у Всесвіті, у бутті. Такого роду міркування й приводять, зрештою, до дивного афоризму:

Природа — сфінкс. І тим вона верней

Своєю пробою губить людини,

Що, може статися, ніякий від століття

Загадки немає й не було в їй

Загадки ні, але є сама » мати-земля». Тютчев не може заспокоїтися в безвідрадності, він знову й знову обертає свою особу до світлої дійсності. У лірику Тютчева часто звучить думка (древня як мир, але підхоплена їм), що тільки природа здатна зцілити й урятувати людини

Виходить, що, з одного боку, природа — «сфінкс», а з іншого боку — зцілювальна сила. Для тих, хто знаком хоч небагато з лірикою Тютчева, у цьому немає нічого дивного. Подоб-Ние протиріччя, метання із крайності в крайність і з-ставляют основу творчості поета. Вся його лірика будується на контрасті, вона як би затиснута між двома полюсами — ощу-щением краси буття й почуттям жаху перед действитель-ностью. Створюється дивне враження, що в Тютчеві вужі-валися два кардинально протилежних чоловіки, кожний з яких бачив реальність по-своєму.

Найчастіше Тютчев, звичайно, захоплюється навколишнім світом, нерідко — до самозабуття. На доказ цьому можна приводити незліченна кількість його цитат. Поет від-кликается на всі голоси життя, оскільки чуйно вловлює всі фарби, всі звуки природи. Але не менш сильним ( осо-бенно в пізній ліриці) стає свідомість життєвого трагізму. І от мир з радісним, наповненим світлом і фарбами перетворюється в «здичавілий». Безумовно, у таких різких переходах чималу роль зіграли особисті пережи-вания.

Тютчеву було властиво прагнення розгадати таємниці світобудови або хоча б наблизитися до них, торкнутися. Світобудова вічно, на тлі його людське життя — ніщо. З роками це починає усе більше тривожити Тютчева. Він приходить до думки про «марність» людського суще-ствования. Безперечний той факт, що кожного очікує повне знищення й розчинення в нескінченності природи. Поет мало міркував про смерть як такий, вона для нього була, скоріше, якоюсь протилежністю життя, миттєвим пе-реходом від яскравого, насиченого, жахливо короткого чоло-веческого існування до небуття

Незважаючи на відношення до окремо взятого життя як до чого незначному в силу своєї короткочасності, Тютчев затверджує й щось практично протилежне: життя — значна, оскільки є зухвалим визо-вом ворожим силам. Однак такі життєстверджуючі думки зустрічаються в Тютчева порівняно рідко. Набагато наполегливіше повторюється інша сентенція: «Безвісти все — і так легко не бути!» Безглуздість, невиправданий-ность буття з віком усе більше гнітить поета. Життя він асоціює з «тінню від диму», настільки вона здається йому примарної

Умиротворення, спокій, зцілення — тільки в «природі — сфінксі». Видимо, таке найменування природі було дано в мінути найтяжкого, безвихідного розпачу. Адже що ні го-вори, навколишній світ завжди був для Тютчева живим, а вов-рє не кам’яним. І природа завжди викликала в поеті чисто че-ловеческие почуття, які можна випробовувати до кого дуже близькому. У першу чергу — це почуття замилування

Безсумнівно, що природа була включена Тютчевим у те коло щирих цінностей, без яких, по думці поета, не-можливо щире існування

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Школьный софт – сборники сочинений, готовые домашние задания по всем предметам