Поет Николас Кристобаль Гильен Батисту

Поет Николас Кристобаль Гильен Батисту (роки життя 1902-1989) був єдиним автором, хто міг би почути цю пісню Тухманова на свої вірші. Тим більше, що він побував у Москві в 1954 році на з’їзді письменників і навіть був визнаний гідним премії “За зміцнення миру між народами”.

Народився Гильен на Кубі, у стародавнім місті Камагуее – “вітчизні пастухів і краї сомбреро”. Тоді його батьківщина, тільки-но звільнившись від іспанського гніта, виявилася під американським впливом.

И повелить Доля, щоб вічно він страждав,

Щоб навіть умер він, страждаючи нескінченно

(Адже можна допустити, що тут ніщо не вічне),

Тому влияньем чарів від століття напророкувала,

На жаль, все життя Доля, безжалісна й зла

“Присвята”.

И начебто б сам собі напророчив. Доля не тільки загрожувала, але й цілком активно посилала йому “незліченні вболівай” і випробування

“Зніяковіє дух його тревожною мрією, неспроможний розум у ньому замовкне перед долею”. – Його постійно переслідували непевність у собі й незадоволеність у житті, і він шукав забвенье в алкоголі. Надії на щасливу сім’ю не виправдалися изза розбіжності духовних інтересів. Дружба з демономискусителем Рембо остаточно прискорила розрив із сім’єю й добропорядним буржуазним суспільством

“Тужачи, відлетить на небо ідеал, і повелить Доля, щоб вічно він страждав…”. – У в’язниці, переживши потрясіння, він звернеться до релігії, буде намагатися піддобрити “вищі сили” своєю лагідністю й покірністю. Але й цього вистачить ненадовго. Тільки мати продовжувала його підтримувати й любити таким, яким він був, але й вона вмерла. Дружина не хотіла його бачити, сучасники не визнавали й насміхалися, почуття будинку було назавжди втрачене. Іов міг би назвати його своїм братом. А він себе, “бедного Лелиана”, називав “проклятим поетом” поряд з Корбьером, Рембо, Малларме, Марселиной Деборвальмор, Вилье де Лильаданом, знедоленими, невизнаними побратимами по перу, які не бажали вписуватися в навколишній світ буржуазного успіху й скучной добропорядності

“Щоб навіть умер він, страждаючи нескінченно…”. – Слава, нарешті, розшукала його, коли він був зовсім змученим щиросердечними й фізичними стражданнями. В 1891 році його обирають “королем поетів”, називають метром символізму й імпресіонізму, малюють портрети, журналісти й молодь чекають від нього рад. Але й шушукаються: “Від Верлена нічого не залишилося, крім нашого культу Верлена”.

И все-таки він не розлюбив життя й не зневірився в добрі. У своїх пізніх віршах він рідко скаржиться, частіше іронізує над собою, переборюючи втомлену гіркоту:

А ми, мрійники, замкнувши порочне коло,

Ідемо горестно в незбутні казки

Злиденними, злощасними, розбитими хворобами старий, наділений божественним дарунком, він умер на самоті. Три тисячі чоловік проводжали його в останню путь, похорони оплатило уряд. Це були посмертні овації Франції одному зі своїх кращих поетів

(function(){