Остання зустріч Печорина й Максима Максимича (Аналіз епізоду з роману М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу»)

Колекція творів: Остання зустріч Печорина й Максима Максимича (Аналіз епізоду з роману М. Ю. Лермонтова “Герой нашого часу»)

Коли відкриваєш роман Лермонтова “Герой нашого часу”, забуваєш, що він написаний більше ста років тому. Письменник уводить нас у мир, у якому живуть такі різні люди: Максим Максимич, у якого, за словами Бєлінського, “чудесна душа, золоте серце”, і Печорин.

Два глави в романі присвячені двом зустрічам головного героя – Печорина й Максима Максимича – штабс-капітана в невеликій далекій міцності на Кавказі. Тихо й розмірено тече його життя вдалині від гучного світла, ніщо не порушує сумовитої одноманітності його існування. І ціла подія в його житті – приїзд нового офіцера – Григорія Олександровича Печорина.

“Він був такий тоненький, біленький, на ньому мундир був такий новенький”, – розповідає Максим Максимич про свою першу зустріч авторові. У цих словах звучить незвичайна ніжність, що Максим Максимич готовий подарувати Печорину; “Вам буде трошки нудно … ну, так ми з вами будемо жити по-приятельському. Так, будь ласка, кличте мене просто Максим Максимич …”, відразу, без усяких церемоній, пропонує він Печорину; але лише суха офіційність звучить у його відповідях на всі розпити: “Так точно, пан штабс-капітан”.

Зауважуючи чудність нового офіцера, його несхожість на інші, Максим Максимич пояснює це його багатством і відносить Печорина до розряду людей, у яких судилося, що з ними повинні відбуватися незвичайні події.

Добродушний штабс-капітан полюбив Печорина, навіть його ім’я – Григорій Олександрович, доставляє Максимові Максимичу насолода; розповідаючи незнайомій людині про нового офіцера, Максим Максимич хвилюється, начебто заново переживає кращі свої мінути.

Хоча Максимові Максимичу шкода загиблу Белу, хоча в душі він обвинувачує Печорина в її смерті, однаково для нього навіжений парубок – “бедняжка”.

Ми відчуваємо турботу й ніжність, хвилювання й щиру дружбу з боку Максима Максимича.

Не бажаючи участі сторонніх людей, один єдиний раз Печорин піднімає завісу зі свого життя. “Моя душа зіпсована світлом, уява, неспокійне серце ненаситне” – пролунало його визнання Максимові Максимичу.

У цьому визнанні-сповіді чітко чується лемент про допомогу людини, нерозуміючого себе, що бідує в дружній підтримці, дуже самотнього й нікому непотрібного.

Страждаючи від своєї неприкаяності, у розпачі він задає собі болюче питання: “Навіщо я жив? Для якої мети я народився?” Печорин метається, він не розуміє самого себе; мимоволі пригадується пушкінський Онєгін, що був названий Бєлінським “страждаючим егоїстом”, “егоїстом поневоле”.

Максим Максимич не зумів зрозуміти сповідь Печорина – для нього, що прожили все своє життя в загубленій міцності, що знає лише свої обов’язки й справно їх виконуючий, були занадто незрозумілі роздирання й протиріччя нового покоління, людини, що “просить бури”. Минуло п’ять років.

Ніжно зберігає в серце Максим Максимич свою прихильність до Печорину. Уперше він кидає свої службові обов’язки – на перше місце ставить зустріч із другом. І що ж?

Замість дружніх обіймів Максим Максимич зустрічає якусь відчуженість, Печорин вимовляє прохолодну привітальну фразу: “Як я радий, дорогою Максим Максимич! Ну як ви поживаєте?” Сльози душать штабс-капітана, дружнє “ти” доводиться замінити на “ви”, Максим Максимич у повнім сум’ятті – йому дуже боляче, валять його поняття про дружбу, його віра на згадку про колишнього приятеля.

“Я те не забув нічого”, – докором Печорину пролунали слова Максима Максимича, але чи варто тут докоряти? На мій погляд, Григорій Олександрович і Максим Максимич занадто різні натури, тому міцної дружби між ними виникнути не могло, але все-таки я вважаю, що при всій своїй стриманості, Печорин тепло ставиться до Максима Максимичу, цінує його; просто він ставиться до категорії людей, які ховають свої емоції далеко в себе й не вважають потрібним висловлювати своїх почуттів.

Внутрішній мир Печорина дуже складний: його не в змозі осягнути ні прекрасна “дикунка” Бела, ні добросердий Максим Максимич, що не розуміє глибини страждань офіцера після загибелі Бели: “Його особа нічого не виражало особливого, і мені стало прикро: я б на його місці вмер з горя.” І лише тому, що Печорин був довго нездоровий і схуд, ми розуміємо про справжню силу переживань Григорія Олександровича.

Прохолодне відношення до зустрічі зі старим приятелем привело до того, що Максим Максимич став упертим і сварливим. Офіцер-Оповідач догадується, що поводження Печорина не є проявом духовної порожнечі й егоїзму. Особлива увага варто звернути на очі, які не сміялися, коли сміявся він. “Це ознака або зле право, або глибокого постійного смутку.” Я вважаю, що це, звичайно, туга. Туга за тому, що не знаходить Григорій Олександрович гідного застосування своїм неабиякий здібностям.

Безперечно, Печорин відчуває страх, на жаль, не необґрунтований, а цілком обґрунтований страх: він почуває себе самотнім у цьому світі, нікому непотрібним і абсолютно марним, я б навіть сказав “маленьким”, так, часом він відчуває себе саме “маленьким” через те, що немає застосування його сили.

У принципі, Григорій, всупереч власним переконанням, здатний до щирого, великого почуття, але його любов дуже складна, як і все в ньому. Так почуття до Віри з новою силою пробуджується лише тоді, коли виникає небезпека назавжди втратити ту єдину жінку, що його зрозуміла, зовсім зрозуміла!

“При можливості втратити її навіки Віра стала для мене дорожче всього на світі – дорожче життя, честі, щастя!” – зізнається він. Загнавши коня на шляху в Пятигорск, Печорин “упав на траву й, як дитина, заплакав”. От вона – сила почуттів! Любов його висока, але трагична для нього самого й згубна для тих, хто його любить.

Тому я вважаю, що Максим Максимич у черговий раз недозрозумів Печорина. Все-таки не коштувало разочаровиваться в силі й щирості дружніх відносин, просто Григорій Олександрович занадто добре приховує свої почуття, приносячись тим самим біль і розпач тим, хто його любить; на мій погляд, це ще одна проблема, що негативно впливає на його життя; він розуміє це.

Я згодний з Бєлінським, що рішуче захищає Печорина: “Ви говорите, що він – егоїст? Але хіба він не нехтує й не ненавидить себе за це? Відповідь на це питання дає нам сам герой: “Моя безбарвна молодість пройшло в боротьбі із самим собою й світлом; кращі мої почуття, боячись глузування, я ховав у глибині серця; вони там і вмерли …”

У романі залишається відкритим питання про сенс життя “Навіщо я жив? Для кого народився?” Але ж, напевно, ця мета існувала, і, вірно, було його призначення, але він його просто не вгадав.

На мій погляд, і зустріч Печорина й Максима Максимича теж мала свій певний зміст. Незважаючи на те, що штабс-капітан розчарувався в дружбі, все-таки в його душі, напевно, залишилися й світлі спогади про офіцера.

Своїм романом автор хотів вивести молодь на шлях боротьби, говорячи їй: “Як життя нудне, коли боренья немає!” Щоб підкреслити типовість образа Печорина для Росії, Лермонтов називає свій роман “Герой нашого часу”. Через багато років, цей добуток не втратило своєї актуальності, оскільки й зараз на нашій землі живуть подібні Печорину люди; і дуже б хотілося, щоб частіше зустрічалися такі люди, як Максим Максимич: із широкою, доброю душею, здатні на щиру дружбу й розуміння

(function(){