Основні мотиви лірики Ф. И. Тютчева

Колекція творів: Основні мотиви лірики Ф. И. Тютчева

Ф. И. Тютчев — геніальний лірик, тонкий психолог, глибокий філософ. Співак природи, що гостро ощется кіс-мос, прекрасний майстер віршованого пейзажу, одухотво-ренного, що виражає емоції людини

Мир Тютчева повний таємничості. Одна з його зага-дока — природа. У ній постійно протиборствують і ссу-ществуют дві сили: хаос і гармонія. У надлишку й торже-стве життя переглядає смерть, під покривом дня скри-вается ніч. Природа в сприйнятті Тютчева безупинно двоїться, «поляризується». Не випадково улюблений при-їм поета — антитеза: «дольний мир» протистоїть » ви-сям крижаним», тьмяна земля — небу, що блищить грозою,, світло — тіні, «південь блаженний» — «півночі фатальному».

Тютчевским картинам природи свойствен динамізм. У його лірику природа живе в різні годинники дня й пори року. Поет малює й ранок у горах, і «море нічне», і літній вечір, і «полудень імлистий», і «весняний перший грім», і «мохи рє-дой» півночі, і «пахощі, квіти й голоси» півдня

Тютчев прагне запам’ятати момент перетворення од-ний картини в іншу. Наприклад, у вірші «Тіні сизі змішали…» ми бачимо, як поступово згущаються сутінки й наступає ніч. Швидку зміну станів при-пологи поет передає за допомогою безсполучникових конструкцій, однорідних членів пропозиції. Динамізм поетичній картині надають дієслова: «змішали», «заснув», «збляк — нул», «розв’язалися». Слово «рух» сприймається як контекстуальний синонім життя

Одне із самих чудових явищ російської поезії — вірші Тютчева про чарівну російську природу, кото-раю в його віршах завжди одухотворена:

Не те, що мнете ви, природа:

Не зліпок, не бездушний лик —

У ній є душу, у ній є воля,

У ній є любов, у ній є мова…

Життя природи поет прагне зрозуміти й запам’ятати у всіх її проявах. З дивною художньою спостережливістю й любов’ю Тютчев створив незабивае-мие поетичні картини «осіни первісної», весен-їй грози, літнього вечора, ранку в горах. Прекрасним обра-зом такого глибокого, проникливого зображення миру природи може з’явитися опис літньої бури:

Як весел гуркіт літніх бур,

Коли, здіймаючи порох летучий,

Гроза, що нахлинула хмарою,

Збентежить небесну лазур

И необачно-бездумно

Раптом на діброву набіжить,

И вся діброва затремтить

Широколиственно й галасливо…

Усе в лісі представляється поетові живим, повним глубо-кого значення, все говорить із ним «зрозумілим серцю язи-кому».

Образами природної стихії він виражає свої сокро-венні думки й почуття, сумніви й болючі питання:

Незворушний лад у всім;

Созвучье повне в природі, —

Лише в нашій примарній волі

Розлад ми з нею створюємо

«Вірний син природи», так називав себе Тютчев, він викликує:

Ні, мого до тебе пристрасті

Я сховати не в силах, мати-земля!

В «квітучому світі природи» поет бачив не тільки » пре-надлишок життя», але й «збиток», «знемога», «посмішку увяданья», «стихійний розбрат». Таким чином, і пейзаж-ная лірика Тютчева виражає суперечливі почуття й роздуми поета

Природа прекрасна в будь-яких проявах. Поет бачить гармонію в «стихійних суперечках». Співзвуччю природи про-тивопоставлен вічний розлад у людському житті. Люди самовпевнені, вони відстоюють свою волю, забуваючи про те, що людина — усього лише «мрія природи». Тютчев не визнає окремого існування, вірить у Світову Душу як основу всього живого. Людина, забуваючи про свій зв’язок з навколишнім світом, прирікає себе на страждання, стано-вится іграшкою в руках Долі. Хаос, що є вопло-щением творчої енергії заколотного духу природи, пу-гает людей

Фатальні початки, настання хаосу на гармонію опре-деляют буття людське, його діалог з долею. Людина веде двобій з «непереборною Долею», зі згубними ис-кушениями. Він невпинно пручається, відстоює свої права. Найбільше яскраво проблема «людин і доля» отра-дружина у вірші «Два голоси». Звертаючись до читате-лям, поет призиває:

Мужайтеся, про други, боріться прилежно,

Хоч бій і нерівний, боротьба безнадійна!..

На жаль,

Тривога й праця лише для смертних серць…

Для них немає перемоги, для них є кінець

Безмовність природи, яким оточена людина, вигля-дит лиховісним, але він не здається; їм рухають шляхетна воля до опору нещадній силі й мужність, готовність іти на смерть, щоб «вирвати в Долі переможний вінець».

На всій його творчості лежить печатка роздумів про проти-воречиях у суспільному житті, учасником і вдумливим спостерігачем якої був поет

Називаючи себе «уламком старих поколінь», Тютчев писав:

Як смутно напівсонною тінню,

Зі знемогою в кості,

Назустріч сонцю й движенью

За новим плем’ям брести

Людини Тютчев називає незначним пилом, мислячи-щим очеретом. Доля й стихії панують, по ньнього мені-нию, над людиною, сиротою бездомним, доля його подоб-на крижині, що тане на сонце й спливає у всеобсяг-лющее море, — в «безодню фатальну».

И в той же час Тютчев славить боротьбу, мужність, біс-страшие людини, безсмертя подвигу. При всієї непрочнос-ти людського існування людьми володіє велика спрага повноти життя, польоту, висоти. Ліричний герой викликує:

ПРО, Небо, якби хоч раз

Цей пломінь розвився з волі —

И, не нудячись, не мучась частці,

Я просяяв би — і згас!

Напруженість і драматизм проникають і в сферу че-ловеческих почуттів. Людська любов лише «двобій роко-виття». Це особливо гостро відчувається в «Денисьевском цик-ле». Психологічна майстерність Тютчева, глибина пости-жения таємних таємниць людського серця роблять його предтечей толстовських відкриттів в області «діалектики душі», визначають рух всієї наступної литерату-ри, що усе більше поринає в найтонші прояви людського духу

Печатка роздвоєності лежить на любовній ліриці Тют-Чева. З одного боку, любов і її «очарованье» — це «життя ключ», «чудесний полон», «чистий вогонь», «союз душі з душею рідний»; з іншого боку — любов представляється йому «буйною сліпотою», «боротьбою нерівної двох серць», «двобоєм фатальним».

Любов у Тютчева виявлена у вигляді нерозв’язного про-тиворечия: безмежне щастя обертається трагедією, мінути блаженства спричиняють страшну розплату, закохані стають катами друг для друга. Поет де-гавкає приголомшливий висновок:

ПРО, як убийственно ми любимо,

Як у буйній сліпоті страстей

Ми те всього вірніше губимо,

Що серцю нашому милею!

Лірика Тютчева виконана тривоги й драматизму, але це реальна драма людського життя. У прагненні запечат-леть її, перетворити в красу — теж «перемога безсмертних сил». Про поезію Тютчева можна сказати його ж віршами:

Серед громів, серед вогнів,

Серед страстей, що клекочуть,

У стихійному полум’яному розбраті,

Вона з небес злітає до нас —

Небесна до земних синів,

Із блакитною ясністю в погляді —

И на море, що бунтує,

Ллє примирливий єлей

Літературна спадщина Тютчева невелико по обсязі, але А. Фет у написі на збірнику віршів Тютчева справедливо відзначив:

Муза, правду дотримуючи,

Дивиться, і на вагах у їй

От ця книга невелика,

Томів премногих тяжчай

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Школьный софт – сборники сочинений, готовые домашние задания по всем предметам