Образ і характеристика Максим Максимича в романі «Герой нашого часу»

Головний герой роману

М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу» — Григорій Олександрович Печорин. Саме його доля, доля «зайвої людини», перебуває в центрі оповідання. Уперше частини добутку ми знайомимо з Печориним завдяки оповіданню Максима Максимича, включеному в записки мандрівного офіцера. Максим Максимич є одночасно й героєм добутку, і оповідачем. Сам Лермонтов надавав великого значення розробці цього образа, про що свідчить начерк, що примикає до роману, озаглавлений «Кавказець»:

  • «Кавказець є істоту напівросійське, напівазіатське; похилість до звичаїв східним бере над ним перевага, але він соромиться її при сторонніх, тобто приїжджих з Росії. Йому здебільшого від тридцяти до сорока п’яти років; особа в нього засмагле й небагато рябоватое; якщо він не штабс-капітан, те вуж вірно майор». У тексті роману Лермонтов обмежується випадною зовнішньою характеристикою Максима Максимича. Сам про себе герой повідомляє досить скупі відомості: «Треба вам сказати, що в мене немає сімейства; про батька й матір я років дванадцять вуж не маю звістки, а запастися дружиною не догадався раніше, — так тепер уже, знаєте, і не до особи…»

Роль Максима Максимича

у різних частинах роману різна. Так, у повісті «Бэла» він представлений не стільки діючою особою, скільки уважним свідком і талановитим оповідачем. У цьому дивна знахідка Лермонтова: Максим Максимич не тільки свідок події, що розповідає їм,, але його особистість об’єднана із цією подією, начебто Максим Максимич сам є його героєм. Письменникові вдалося глянути на подію очами «старого кавказця» і розповісти ця подія мовою простим, грубим, але завжди мальовничим, завжди зворушливим і приголомшливої. Варто звернути увагу на особливості мовлення Максима Максимича, оповідача простого й скромного, у чому помітна традиція сказовой манери, характерної для «Повістей Белкина» А. С. Пушкіна («Станційний доглядач»). У своєму мовленні Максим Максимич активно використає вираження й звороти з військово-професійної термінології: «прийшов транспорт із провіантом», «дівки й молодих хлопці стають у дві шеренги ». Цю же особливість підкреслюють і зовсім звичні, що ввійшли в побут місцеві, «кав-каз-ские», слова й вираження: мирної князь, кунак, джигітування, сакля, духанщина, бешмет, гяур, калим і ін. Іноді у своєму оповіданні

Максим Максимич як би утрудняється пригадати яке-небудь місцеве кавказьке вираження й заміняє його відповідними російськими словами: «Бєдний старичишка бриньчить на триструнній… забув як по-ихнему… ну так начебто нашої балалайки». Це своєрідність мовної манери Максима Максимича є прямим вираженням його відносини до людей, до навколишньої дійсності. Намічений у повісті «Бэла» образ Максима Максимича розкривається автором в однойменній повісті. Тут уже він сам є діючою особою, а розповідає нам про нього автор

В оповіданні

і поводженні Максима Максимича ми бачимо, наскільки відрізняється його сприйняття дійсності від поглядів і відношення до життя Печорина. Центральна подія повести — полон юної черкески. Обертає на себе увага той факт, що Максим Максимич спочатку негативно ставиться до вчинку Печорина, однак поступово його відношення міняється. У начерку « Кавказець» Лермонтов відзначав, що під впливом суворої кавказької дійсності старі офіцери здобували тверезий, прозаїчний погляд на життя: «Козачки його не приваблюють, але один час мріяв про полонену черкеску, але тепер забув і цю майже нездійсненну мрію». В історії викрадення Бэли, розказаної Максимом Максимичем, Печорин, виявляється, здійснює «майже нездійсненну мрію» усякого «кавказця», у тому числі, бути може, і самого Максима Максимича. Про це говорить і те, що він співчутливо ставиться до Печорину, якому довгий час не вдається «приручити» непокірливу бранку,

Максим Максимич відзначає, що звик до неї, як до власної дочки. Повні співчуття й сумуй його спогаду про те, що Печорин поступово розчарувався у своїй любові й почав віддалятися від коханої. Більше того, знаючи характер Печорина, Максим Максимич намагається відволікти дівчину від сумних думок:

  • «Ну, право, згадати смішно: я бігав за нею, точно яка-небудь нянька». Після того, як розсерджений Казбек підло вбиває дівчину, Максим Максимич зізнається, що на місці Печорина вмер би від горя. Однак Печорин не такий, щоб заглиблюватися в страждання й насолоджуватися ними. «Я, знаєте, більше для пристойності, хотів утішити його; почав говорити; він підняв голову й засміявся… У мене мороз пробіг по шкірі від цього сміху…» — ділиться своїми враженнями Максим Максимич із випадковим попутником. Печорин розбивав всі подання Максима Максимича ожизни.

Холодний блиск

його око відбивало холодний блиск його душі. У цьому ми ще раз переконуємося в епізоді зустрічі Максима Максимича з Печориним після п’ятирічної розлуки. Максим Максимич переконаний, що сумні події минулого, спогаду про трагічні події повинні зближати людей, навіть якщо вони надовго розстаються, але Печорин — іншої думки. Можливо тому він не проявляє особливої радості, побачивши свого давнього товариша. Більше того, прагне уникнути неприємних спогадів і неприємних розмов, але ж бедний старий так поспішав побачити його, що навіть «у перший раз від роду, може бути, кинув справи служби для власної потреби, говорячи мовою паперовим, — і як же він був нагороджений!» Заключний акорд повести, міркування автора остаточно розставляють акценти в характерах героїв:

  • «Смутно бачити, коли юнак втрачає свої надії й мрії… Є надія, що він замінить старі омани новими, не менш минаючими, але зате не менш солодкими… Але чим їх замінити в лета Максима Максимича? Поневоле серце зачерствіє й душу закриється».

У такий спосіб

, вклавши оповідання про історію Печорина у вуста «старого кавказця» Максима Максимича, Лермонтов оттенил трагічну спустошеність душі Печорина й разом з тим протиставив йому цільний характер російської людини, здатного на розуміння й співчуття до навколишнім. Однак це не свідчить про чітке протиставлення цих персонажів як негативного й позитивного. У Максимові Максимиче відображений російський характер, із властивої йому покірністю долі. Він покірно тягне лямку військової служби на Кавказі й не замислюється про меті свого існування. На противагу йому, Печорин охоплений духом протесту, що виражається в його презирстві й ненависті до людства в цілому. І чим більше читач знайомить із Печориним, тим більше переймається до нього повагою й навіть симпатією

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Школьный софт – сборники сочинений, готовые домашние задания по всем предметам