Міщанство й вульгарність – головні вороги А. П. Чехова

Колекція творів: Міщанство й вульгарність – головні вороги А. П. Чехова

“Його ворогом була вульгарність, він все життя боровся з нею. Ніхто до нього не вмів так нещадно, правдиво намалювати людям ганебну й тужливу картину їхнього життя в тьмяному хаосі міщанської буденщини» – так охарактеризував творчість А. П. Чехова Максим Горький

Більшість своїх повістей і розповідей А. П. Чехов по-свящает зображенню “футлярного життя» і людей, які примирилися зі своїм міщанством, вульгарністю й звикли жити в постійному страху перед різноманіттям життя. Наприкінці 90-х років А. П. Чехов створює так звану ” ма-ленькую трилогію», що об’єднала три розповіді: “Людина у футлярі», “Аґрус», “Про любов». Ці розповіді зв’язані між собою тільки загальною темою, темою неприйняття футляра, яким би він не був. У першій розповіді А. П. Чехов у гротеск-ний формі показує нам “людини у футлярі», учителі гре-ческого мови Беликова. Це боягузлива, тремтяча істота гнітить навколишнім своїм страхом перед найменшим прояв-лением життя, залякує й учителів гімназії, і все місто фразою “як би чого не вийшло». Він постійно зітхає, ниє, а сам ходить по будинках, начебто щось виглядаючи. Тільки смерть примиряє його з навколишньою дійсністю. Як пише А. П. Чехов, Беликов лежав у труні майже счастли-вий – нарешті-те він знайшов вічний футляр. У другому расска – зе А. П. Чехов пише про людину, у якого була одна-единст-венна мрія в житті – стати власником маєтку і є “не куплений, а свій власний аґрус». Ціною багатьох позбавлень Чимша-Гімалайський здійснює свою мрію й на старість здобуває маєток. Письменник показує, як сите й спокійне існування спотворює душу людини. Герой розповіді, що колись взагалі боявся мати собст-венну думку, тепер “придбав зарозумілість саме нахабне, вимовляє одні тільки істин і таким тоном, точно ми-нистр», роз’ївся, “того й дивися хрокне в ковдру». У третій розповіді поміщик Алехин оповідає про себе самому – про те, як він і його улюблена жінка не зважилися піти назустріч своєї любові, відступилися від її. І все це – заради порятунку маєтку, що поступово вбиває в Алехине все живе

Маленька трилогія з’являється перед нами як произведе-ние єдине, внутрішньо закінчене. А. П. Чехов припускав продовжити цей цикл розповідей, поповнити новими произ-веденнями, але наміру свого не здійснив. Втім, є підстави думати, що спочатку до циклу ставився й рас-розповідь “Ионич».

Дмитро Ионич Старців, герой розповіді “Ионич», був призначений лікарем у земську лікарню в Дялиже недалеко від губернського міста С. Він належить до разночинной интел-лигенции, у нього є ідеали, і прагне він до високого служіння людям. У С. він знайомиться з родиною Туркиних, “самої утвореному й талановитої» у місті. Іван Петро-Вич Туркин грав в аматорських спектаклях, показував фокуси, гострив, Віра Йосипівна писала романи й повести для себе й читала їх гостям

Їхня дочка Катерина Іванівна, молода миловидна де-вушка, що у родині кличуть Котик, грала на роялі. Коли Дмитро Ионич відвідав Туркиних уперше, те був очаро-ван. Він закохався в Катерину. Це почуття виявилося за увесь час його життя в Дялиже “єдиною радістю й… пос-ледней». Заради своєї любові він готовий, здавалося б, на багато чого. Але коли Котик відмовила йому, загордившись себе блискучої пиа-нисткой, і виїхала з міста, він страждав усього три дні. А потім всі пішло як і раніше. Згадуючи ж про своїх юшка-живаниях і високих міркуваннях (“ПРО, як мало знають ті, які ніколи не любили!»), він тільки ліниво говорив: “Скільки турбот, однак!»

Фізичне постаріння й ожиріння підступають до Старцеву непомітно. Він перестає ходити пішки, страждає оди-шкой, любить закусити. Підкрадається й моральне ” ожи-рение». Колись він вигідно відрізнявся й гарячими поривами душі, і палкістю почуттів від жителів міста. Довгий час ті дратували його “своїми розмовами, поглядами на життя й навіть свій вид».

Він по досвіду знав, що з обивателями можна грати в карти, закушувати й говорити тільки про самі звичайні речі. А якщо заговорити, наприклад, “про політика або науку», те обиватель стає в тупик або “заводить таку філософію, тупу й злу, що залишається тільки рукою мах-нуть і відійти». Але поступово Старців звик до такого життя й втягся в неї. А якщо йому не хотілося говорити, він більше мовчав, за що одержав прізвисько “поляка надутого». Наприкінці розповіді ми бачимо, що він щовечора проводить у клубі, грає у гвинт, закушує й зрідка втручається в розмову:

- Це ви про що? А? Кого?

Коли Котик переконалася, що в неї посередні музи-кальние здатності, те жила лише надією на любов Старцева. Але це вже не колишніх парубків, що міг прийти вночі на побачення на цвинтар. Він занадто про-лінувався духовно й морально, щоб любити й мати родину. Він постійно думає: “Добре, що я тоді не ж-нился».

Головною розвагою доктора, в “яке він втягся непомітно, помалу», було по вечорах виймати з кар-манов папірця, а потім, коли грошей стало занадто багато, розглядати будинку, призначені до торгів. Жадібність здолала його. Але він і сам не зміг би пояснити, навіщо йому одних стільки грошей, якщо навіть театрів і концертів він чи-шает себе

Старців і сам знає, що “старіє, повніє, опускається», але ні бажання, ні волі до боротьби з обивательщиною в нього немає. Доктори кличуть тепер просто Ионичем. Життєвий шлях завершений

Образ доктора Старцева нагадує нам гоголівських пер-сонажей з “Мертвих душ». Він так само мертвий, як всі ці Манилови, Собакевичи, Плюшкини. Його життя порожнє й біс-смисленна, як їхнє життя. Таким чином, у розповіді “Ионич» А. П. Чехов показує важку соціальну бо-лезнь, ім’я якої – духовна деградація

Людині потрібно “не три аршини землі, а вся земна куля» – от девіз А. П. Чехова. А тому його чудові розповіді стають гарячим закликом не розгубити світлі ідеали, не піддаватися згубному впливу вульгарності, зберегти в собі людини

(function(){