Лицарство й антилицарство в трагедії А. С. Пушкіна «Скупий лицар»

Колекція творів: Лицарство й антилицарство в трагедії А. С. Пушкіна «Скупий лицар»

Епоха середньовіччя — це шляхетний і возви-шенний мир лицарських турнірів, освячений пре-червоними ритуалами культ дами серця, прекрасний і недосяжної, як ідеал, що надихає на по-двиги. Лицарі — це носії честі й шляхетності, незалежності й самовідданості, захисники всіх слабких і скривджених. Але це все в минулому. Мир з-менился, і дотримання лицарського кодексу честі ста-ло непосильним тягарем для бідних лицарів. Вре-Мя воєн скінчилося, а феодальні помествя не могли забезпечити гідне існування лицарів. Щоб зберегти незалежність, достоїнство, пристойний вид, мати лицарська збруя, вони змушені були продавати володіння, залазити в борги до лихварів. Миром стали правити не меч і сила, а золото й рас-четливость. Лицарські почуття, подання про по-рядочности вступили в нерозв’язне протиріччя із царящими жадібністю, корисливістю, беспринцип-ностью.

Контраст бідності й багатства, убогості й розкоші, піднесеної лицарської психології й принижуючої до-стоинство турботи про дотримання матеріальних атрибу-тов лицарського способу життя різкий і наочний. Собра-Ние васалів «за герцогським столом» пестрит розкішшю «атласу так оксамиту», дами на турнірі чутливі й піднесені. Переможець турніру Альбер викликає загальне замилування двору. Його блискучий удар, ви-, щобив із сідла графа Делоржа, славлять герольдів. Сам же герой проклинає свого супротивника, що ушкодив йому ударом списа шолом. Альбер у розпачі — йому не на що придбати іншої: «Проклятий граф! Він краще б мені голову пробив». Парубок з гіркою іронією говорить про джерела свого лицарського подвигу:

Тоді ніхто не думав про причину

И хоробрості моєї й сили чудової!

Сказився я за ушкоджений шолом;

Геройству що провиною було? — скнарість. —

Так! заразитися тут неважко нею

Під кровлею однієї з моїм батьком

Згадування про батька не випадково — старий барон нечувано багатий. Але настільки ж фантастично скупий. Отчаявшись роздобути де-небудь гроші на поддер-жание гідного лицаря способу життя, Альбер з не-навистью й презирством переконує недовірливого рос-товщика, що батько служить золоту,

…як алжирський раб, Як пес ланцюговий

У нетопленій будці Живе, п’є воду, їсть сухі кірки,

Всю ніч не спить, все бігає так гавкає

А золото спокійно в скринях Лежить собі…

Мечтающий про незалежність і волю, про життя при дворі герцога, що мріє брати участь у балах і турнірах, блищати вбраннями, силою й відвагою, Аль-Бер змушений випрошувати гроші в незначного по походженню, але богатого єврея. Лицар з голови до ніг, він у той же час розуміє, що часи лицарства безповоротно пройшли. Юнак шляхетний, будь-який натяк на можливість знайти матеріальну незалежність і зайняти гідне місце у вищому суспільстві непра-ведним шляхом приводить його в лють, викликає негодо-вание, ображає почуття честі. Але думки про батька, що трясеться над своїм багатством і небажаючому по-жертвувати частиною свого знехтуваного золота для під-тримання гідного лицаря способу життя, вселяє йому таку ж лють. Альбер розуміє низовина своїх надій на якнайшвидшу кончину батька, але не бачить іншого шляху до здійснення своїх надій. Син уболіває про свою роздвоєність, нерозв’язному проти-воречии між лицарською честю й неможливістю її дотримання:

Об бідність, бідність

Як принижує серце нам вона

Потай очікуючи смерті батька, Альбер як щирий лицар обурений до глибини душі мерзенним предло-жением лихваря отруїти барона. Найбільше потрясло його свідомість, що безчестя йому посмітив запропонувати знехтуваний єврей, що поклоняється золо-тому тельцеві, геть-чисто позбавлений лицарських ставши-лений про честь, той, кого за всіх часів уважали толь-до підручним засобом для здійснення лицарських подвигів:

Його червінці будуть пахнути отрутою,

Як срібники пращура його…

И Альбер відправляється до свого заступника й хо-зяину вимагати справедливого суду, гідного маті-риального підтримки свого особистого достоїнства, який він як захисник існуючого миропоряд-ка заслуговує

А що ж «пес ланцюговий», невже він являє собою лише уособлення примітивної пристрасті нако-пительства? Ні, золото потрібно баронові не просто для задоволення низинного бажання корисливості й не для насолоди химерним його блиском. Кожна золота монета символізує драматичну долю реальних людей, які змушені були від-дати себе в кабалу до цього безжалісного лихваря. Барон усвідомлює, що скарбу, що плекаються їм, ставши-ляют собою «сльози, кров і піт, пролиті за все, що тут зберігається». Вони тим більше дороги йому, що потре-бовали від нього неймовірної напруги волі, абсо-лютного придушення людських слабостей:

Хто знає, скільки гірких воздержаний,

Приборканих страстей, важких дум,

Денних турбот, ночей безсонних мені

Все це коштувало?

Заради чого герой ішов на такі жертви, чого стре-мился він досягти наприкінці життєвого шляху? У сво-їм піднесеному монолозі барон поетизує золото, то могутність, ту безмежну владу над миром, що воно приносить хазяїнові:

Що не підвладно мені? як якийсь демон

Отселе правити миром я можу;

Лише захочу — спорудяться чертоги;

У чудові мої сади

Збіжаться німфи резвою толпою;

И музи данина свою мені принесуть,

И вільний геній мені поневолиться…

Але головне — не реальна влада над миром, цей лише засіб задоволення людської гордині. Головне — гарантія абсолютної волі, особистої неза-висимости:

Мені все послушно, я ж — нічому;

Я вище всіх бажань; я спокійний;

Я знаю міць мою: з мене досить

Цього сознанья…

Барон — щирий поет золота, що символізує надійний захист його особистого достоїнства. Тим неви-носимее для нього думка, що досягнута могутність може звалитися під напором прагнучих насолод марнотратника життя, нічим не сина, що пожертвував заради золота:

Я царюю!.. Який чарівний блиск!

Слухняна мені, сильна моя держава;

У ній счастие, у ній честь моя й слава!

Я царюю… але хто слідом за мною

Приимет влада над нею? Мій спадкоємець!

Безумець, марнотрат молодий,

Розпусників розгульний співрозмовник!

Барон, як і Альбер, звертається за справедливо-стью до герцога, уособленню вищої справедли-вости.

У замку герцога бездоганний лицар Альбер ви-дивиться зовсім не по-рицарски, з неприхованої радос-тью приймаючи виклик старого батька, а настільки, здавалося б, далекий від лицарського кодексу честі барон проявляє себе людиною, що володіє загостреним почуттям особистого достоїнства. Золото, що персоніфікує й честь його, і славу, і зброя особистої незалежності, оказа-лось неспроможним перед простою образою. І батько, і син борються не тільки із зовнішніми обставини-мі, але й із внутрішніми протиріччями, прагненням знайти щастя за рахунок інших, що неминуче веде їх до безглуздої жорстокості й неминучої траге-дии. З гіркотою й жалем говорить герцог:

Жахливе століття, жахливі серця!

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Школьный софт – сборники сочинений, готовые домашние задания по всем предметам