«Квіти зла» ліричний щоденник поета

Бодлер називав себе «денді», підкреслюючи в такий спосіб власну протилежність всьому тривіальному й застиглий. «Буржуазія» (тобто прозаїчні люди) для нього ототожнювалася із противною свідомістю Авеля, що благоденствує за життя, але стає «добривом» після смерті. У поезії «Авель і Каїн», що часто публікують під заголовком «Повстання» (1848), у якій явно прослидковуеться «байронічний» мотив незгоди з божественним свитоустроем, поет протиставляє ситих і тупоголових Авелив голодним і самотнім Каїнам, «бездомним на землі». Але саме Каїни здатні «повстати з пороху» і змінити мир. Правда, жах поезії Бодлера полягає в тім, що, призиваючи мир до повстання, він, на відміну від Байрона, у доцільність повстання не вірить, уважаючи мир безнадійно брехливим і не гідним очікувань

Так само, як і «Книга пісень» Г. Гейне, «Квіти зла» є ліричним щоденником поета. Герой збиркироману — людина, що заблукав у нетрях мистамонстра. Болісний пошук істини відображений у першому розділі — «Сплін і Ідеал», — який співвідноситься із традиційним для романських літератур культом Мадонни. Пошук правди в любові до жінки закінчується повним крахом, оскільки жодна з них ніякої святості в собі не несе. Звертаючись до образа мулатки Жанни Дюваль («Чорна Венера»), натурниці Аполлонии Сабатье («Біла Венера») і акторки Марі Добрен («Зеленоока Венера»), поет бачить у всіх цих земних втіленнях Вічної Жіночності насамперед похітливий, хижий і жорстокий початок. А за всіма ними коштують болісні переживання із приводу краху віри в матір як символ святості. Звідси походить мотив опоганеної Богородиці. Так святість зливається з недоліком, і наступний розділ — «Паризькі картини» — занурює нас в атмосферу великого міста, у якому втратився веселий і п’яний «мрець», що гостро відчуває свою самотність у нормальному миру. Розділи «Вино», «Квіти зла», «Заколот»і, «Смерть» зливаються в єдину панораму гріхів і втрачених надій, прокльонів і гордої зневаги стосовно тих, хто хотів би вибачити душу, що заблукала

Бодлер зображував мир за допомогою символів, надзвичайно рельєфних зображень, які втілювали конкретику й глобальні узагальнення. Особистість поета для нього асоціюється найчастіше із птахом, причому вмираючим птахом. У віршах «Альбатрос» (1841) і «Лебідь» (1859) ми бачимо схожі образи. Величезні білі птахи — прекрасні в небі, але жалюгідні й безпомічні у світі людей, тому що вони не вміють твердо ходити по ганебній землі. І поранений п’яними матросами альбатрос, і лебідь, що втік зі звіринцю, але так і не знайшов волі, гинуть на очах байдужої юрби. Люди байдужі до птахів, їм не відома радість польоту в небі, щасті злиття з безкинечнистю. Таким чином, поет стає й святим мучеником, і знедоленим грішником одночасно:

Поет! Князеві хмар твоя подібна сила,

Між блискавок ти свій у грозовій імлі;

Але під шаленство образ перешкоджають крила

Тобі, вигнанцеві, ступати по землі

Взагалі, образа альбатроса й лебедя традиційні для романтичної літератури. Можна пригадати й «Розповідь про старого мореплавця» С. Кольриджа, і «Потворне каченя» Г.Х. Андерсена. Але підходи до цих символічних образів у романтиків були різні. Якщо в Кольриджа вбивці альбатроса дуворо покарано, а в Андерсена знедолене пташеня перетворюється в прекрасного переможця, то в песимістичного Бодлера загибель гордих птахів залишається не тільки безкарної, але навіть непоміченої

Неприйняття матеріального світу відбилися й у роботах Бодлера-Теоретика. В 1845-1846 гг. він періодично публікував статті про стан сучасного мистецтва (так звані «Звіти про Салони»), а після смерті поета в пресі з’явилася книга «Романтичне мистецтво» (1868), високо оцінена поколінням пресимволістів і символістів (П. Верлен, П. Валері, А. Рембо, С. Малларме, М. Метерлинкта ін.). «Романтичне мистецтво» складається з окремих есе, присвячених творчості В. Гюго, е. Делакруа, Е. По й інших представників романтизму. Бодлер викладає своє розуміння мистецтва, абсолютизуючи деякі аспекти романтизму. Художник для нього — особа одержиме. Процес творчості подібний до гіпнотичного трансу. Ці думки збігаються з переконаннями німецьких романтиків, але Бодлер наголошує на містичній природі творчості. Поет у нього не завжди сам розуміє написане.

Він підхоплює непомітні для інших «знаки», дані зверху, і на інтуїтивному рівні спілкується з Универсумом мовою символів. Та відмова Бодлера служити мерзенному миру не означає занурення в «чисте мистецтво». Він співробітничав з «парнасцями» і розділяв їхню естетичну позицію, але сам створював за своїми законами. Естетизация потворного в Бодлера поєднується з настроями протесту, із прагненням показати весь жах злиденності й безправ’я міських низів. У вірші в прозі «Іграшки бідняків» (1857) поет описує типову, на його думку, паризьку картинку: двоє дітей по різні сторони чавунної огорожі грають кожний своєю іграшкою. Тільки в маленького буржуа іграшка дорога й гарна, а в бідняка її замінив мертвий щур

И поет малює не тільки соціальні протиріччя. Двоє дітей по різні сторони огорожі нерівні тільки ззовні. Багатій не менше скривджений долею, чим бидняк. Обоє видчайдушно заздрять один одному. Бидняк із заздрістю дивиться на гарні іграшки, а багатій видніється вирватися за межі чавунних ґрат своєї «клітки». Таким чином, маленька поема переростає «соціальність» і перетворюється в глибокий філософський добуток про вічну незадоволеність кожної людини, що закладений у ній від народження й не залежить від виховання й зовнішніх обставин життя

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Школьный софт – сборники сочинений, готовые домашние задания по всем предметам