Готовий твір: Прийом антитези в одному з добутків російської літератури XIX століття

У кожного великого письменника є головний добуток, що зробив величезний вплив і на самого автора, і на всю літературу. Один з таких ключових добутків російської літератури — роман-епопея Л. Н.

Толстого «Війна й мир». У статті Д.

С. Лихачова, присвяченої творчості Л.

Толстого, я прочитала, що всі герої «Війни й миру» діляться на два типи: «герої шляхи», тобто «герої з розвитком» (Пьер, Андрій, Наташа), і «герої поза шляхом», що зупинилися у своєму духовному русі (Анатоль, Элен і т. д.

). Однак це не просто розподіл персонажів на негативні й позитивні. Адже «героями без шляху» показані, на думку дослідника, Кутузов і Наполеон. Я думаю, що це відбулося тому, що обоє ці героя є своєрідними символами, які визначають спрямованість духовного розвитку інших персонажів.

Образ Кутузова — світлий полюс роману, образ Наполеона — його темний полюс. А духовний шлях улюблених героїв Толстого йде через подолання в собі «наполеонівської ідеї» до вищої народної правди, уособленням якої з’явився Кутузов. У роботі Д.

С. Лихачова ськазано, що спочатку образу Наполеона в романі повинен був протистояти Олександр I.

Думаю, що звертання до образа пануючи, що возглавили закордонний похід російської армії, тобто похід по чужій землі, порушував би основний задум письменника: показати народну війну й народного полководця. Кутузов же вибраний їм як визволитель батьківщини, виразника патріотичного духу народу.

На противагу самозакоханому Наполеонові, що вимовляє пихаті мовлення, він «ніколи не говорив про сорок століть, які дивляться з пірамід, про жертв, які він приносить батьківщині: він взагалі нічого не говорив про себе, не грав ніякої ролі…, говорив найпростіші й звичайні речі».

Однак у цьому старіючому старому було закладено величезне народне почуття, «яке лежало… у душі кожної російської людини». Стратегією Кутузова було з’єднання двох сил: терпіння й часу, з одного боку, морального духу війська — з іншої.

Тому він не може вести своїх солдатів на поле бою, що «уважає неможливим». По цій же причині Кутузов затримував правдиві, але невтішні звістки з Бородінського поля й пуськав по армії неправдиві відомість, які могли підняти дух війська: «Ця сама людина… жодного разу не ськазав жодного слова, що було б не згідно з тією єдиною метою, до досягнення якої він ішов під час всієї війни».

Я думаю, що в створенні образа старого фельдмаршала Толстой відштовхувався від знаменитої пушкінської характеристики: «Кутузов один убраний був у народне доручення, що він так чудно виправдав!». Отже, головна мета Кутузова — звільнення батьківщини. А що рухає Наполеоном?

Чому, знімаючи з Бонапарта романтичний ореол, Толстой робить його антиподом Кутузова? Думаю, не тільки тому, що на Бородінському полі їхньої армії зійшлися в кривавій сутичці. На противагу Кутузову, що мріяв про благо народу, Наполеон з’являється перед нами як «кат народів», «людина без переконань, без звичок, без переказів, без ім’я, навіть не француз», тобто позбавлений батьківщини, для якого Франція була лише засобом досягнення світового панування.

Спілкування з Кутузовим будить у будь-якій людині, починаючи із князя Андрія й кінчаючи безіменним солдатом, почуття високого щиросердечного підйому. Присутність Наполеона «валить людей у божевілля самозабуття», тобто людина втрачає себе. Одержимий манією величності, що вважає, що «тремтіння моєї лівої ікри є велику ознаку», Бонапарт байдужий не тільки до людей, по трупах яких іде до влади, але й до власного сина, перед портретом якого він «зробив вигляд замисленої ніжності».

Як це позерство й дешевий артистизм відрізняються від щирості Кутузова, по-детськи ридаючого в момент одержання звістки про те, що Наполеон пішов з Моськви! Л.

Толстой уважав, що «немає величі там, де немає простоти, добра й правди». Все це можна віднести до створеного в романі образу Кутузова.

Його патріотизм те саме що патріотизм всіх російських людей: Тушина, Пьера, батька й сина Болконських, Пети й Наташи Ростових, Тимохіна, Тихона Щербатого й багатьох інших. Цей патріотизм заснований на вірі в силу й міць Росії. Гірко читати рядка про останній період життя Кутузова.

Людині, що принесла славу Батьківщині, «представникові народної війни, нічого не залишилося, крім смерті. І він умер».

Спереду в Росії була інша війна, що Кутузов не міг не зрозуміти, не прийняти. Роман Л.

Н. Толстого — про місце й роль війни в житті людей, про протиприродність кривавих звад у людських відносинах, про мнимих вождів, що кидає тисячі й тисячі людей у безглуздий хаос війни. Однак «Війна й мир» — це й гімн силі, мужності й стійкості людей, об’єднаних великою метою.

Як сучасна ця велика книга в наші дні! Cюжет роману И. С.

Тургенєва «Батьки й діти» укладений у самій його назві. Мимовільне протистояння старшого й молодшого поколінь, обумовлене духом, що змінюється, часу, можна розглядати як у трагічному ключі (Ф.

М. Достоєвський у романі «Біси»), так і в сатиричному, гумористичному. На мій погляд, гумору в романі більше, ніж сатири.

Сатира схильна викривати (порівн. їдка, зла, гостра сатира), тоді як гумор шкодує й навіть співчуває (м’який, добрий і т. п.

). Справді, батьків або дітей викривати Тургенєву? За віком, характеру, способу життя автор під час написання роману був «батьком».

Він не міг не бачити, що за нігілізмом і егоцентризмом молоді коштує бажання замінити віру знанням, а пасивну надію — активними діями, хоча сам він і не приймав максималістського підходу до життя. З неприйняття й нерозуміння народився роман «Батьки й діти».

Але це не категоричне заперечення, а бажання розібратися. У цьому Тургенєву допомагають гумор і сатира. Такий підхід Тургенєв застосовує до кожного свого персонажа, крім Одинцову.

Роман починається зі сцени приїзду Аркадія й Базарова в Марьино, маєток Кірсанових. Згадаєте, як Аркадій із приводу й без приводу вживає слово «батько», розмовляє нарочито низьким голосом, намагається поводитися розв’язно, наслідуючи Базарову.

Але в нього нічого не виходить, все виглядає неприродно, тому що він залишився тим же хлопчиком, яким виїхав з рідного гнізда. Сама садиба, побудована на відкритому місці (результат необґрунтованих мріянь Миколи Петровича), і її хазяї, Микола Петрович і Павло Петрович Кірсанови, викликають посмішку, але іншого роду: смутну, ностальгічну. Це епоха, що йде в минуле, старосвітських поміщиків і аристократів.

З погляду Базарова вони — диваки, їхнє життя марне для суспільства. Гуманистичеськи настроєний Микола Петрович дав селянам волю й цим зробив їм ведмежу послугу.

Його гра на віолончелі, вичищені півчобітки Павла Петровича не здатні поліпшити життя народу, навіть не в змозі підняти його культурний рівень. Все це так, як би говорить Тургенєв, але без цих диваків не було б поезії, мистецтва, музики. Брати, зовні такі різні, схожі своєю щиросердечною цілісністю.

Кірсанови люблять Пушкіна, Базарів не розуміє цього поета й поезію взагалі, тому що не приймає його ідеалів. Над Базаровим автор побоюється жартувати.

Червоні руки, ськуйовджені волосся, незграбні, але впевнені рухи надають зовнішності Базарова щось звірине. У звіра є воля до дії, є фізична сила, є інстинкт, але в нього немає розуму.

Називати людини розумним, якщо той заперечує досвід минулих поколінь («ми не визнаємо авторитетів»), не можна. Життя зіграло з Базаровим злий жарт. Неверящий у любов полюбив, його любов відкинули.

Цікаво, що вмер Базарів не в дорозі, як і варто було б представникові молодого покоління, а в рідному будинку, на руках в «старосвітських поміщиків». У всьому романі, у цілому смутному й добром, як і все, що написав Тургенєв, є тільки два персонажі, гідних сатири: Кукшина й Ситників. Першу Тургенєв запитує: «Що ти пружишься?

» Чого не вистачає цій істоті з маленьким, червоненьким носиком? Чому Кукшина для підтримки уваги й поваги до себе не робить рівно нічого?

Безглуздо порошаться журнали, які ніколи ніхто не прочитає, безглуздо саме її існування. Не випадково поруч із нею Тургенєв ставить такого пустейшего людини, як Ситників; він і місця в романі займає менше всіх. Син трактирника мріє зробити народ щасливим, користуючись при цьому прибутком із закладів свого батька.

Подібні персонажі в літературі називають пародіями. Ситників при Базарове, як Грушницкий при Печорине (т же саме можна ськазати про Кукшиной і Одинцовій). Але якщо Лермонтов використовував образ Грушницкого як засіб розкриття образа Печорина, те Тургенєв використовує негативне для додання більшої ваги позитивному.

За допомогою гумористичних і сатиричних моментів автор виражає своє відношення до персонажів. У сцені суперечки й дуелі Базарова й П. П.

Кірсанова гумор переходить у фарс, тому що «діти» не повинні вбивати «батьків», а «батьки» змушувати «дітей» думати так само, як думають вони. Проблема «батьків і дітей» вічна, і дивитися на неї треба з гумором, як це й зробив Тургенєв.

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Школьный софт – сборники сочинений, готовые домашние задания по всем предметам