Готовий твір: Моральні шукання Андрія Болконського (по романі Л. Н. Толстого «Війна й мир»)

Якщо уважно простежити за тим, як ськладалися долі головних героїв роману Л. Н. Толстого «Війна й мир», то можна із упевненістю ськазати: кожний з них пережив істотну еволюцію своїх поглядів на життя. Одним із прикладів є абсолютна зміна світогляду князя Андрія Болконського.

Уперше ми зустрічаємо його на прийомі в Ганни Павлівни Шерер. Там всі розмови так чи інакше крутятся навколо личностр Наполеона Бонапарта. Причому члени кружка говорять про Наполеона так, начебто він є частим відвідувачем салону Ганни Павлівни Шерер: розповідають про нього різні забавні історії й представляють його як добре знайомого, навіть близького, людини. В Андрія Болконського зовсім інше сприйняття особистості Наполеона, тому салонні розмови його безумно дратують.

Для нього Наполеон — виняткова особистість. Князь Андрій боїться його генія, що може «виявитися сильніше всієї хоробрості російських військ», і разом з тим страшиться «ганьби для свого героя». Всією своєю істотою Болконський спрямовується в погоню за ідеалом, пов’язаним з переможною кар’єрою Наполеона.

Як тільки князь Андрій довідається про те, що російська армія перебуває в тяжкому становищі, він вирішує, що саме йому призначене долею її врятувати й що «от він, той Тулон, що виведе його з рядів невідомих офіцерів і відкриє йому перший шлях до слави». Однак доля розпорядилася по-іншому. Вона подарувала йому можливість побачити свій кумир, але одночасно показала всю незначність його пошуків земної слави. Дивлячись на високе аустерлицкое небо, поранений князь Андрій говорить собі: «Так, я нічого, нічого не знав дотепер».

І коли до нього підходить Наполеон — сам Наполеон Бонапарт, його недавній кумир, — який, прийнявши його за вбитого, вимовляє пихату фразу: «От прекрасна смерть!», для Болконського ця похвала подібна до дзижчання мухи. Наполеон здається йому маленьким і незначним у порівнянні з тим, що відкрилося його свідомості в ці мінути. Подолання «наполеонівського» ідеалу є одним з етапів еволюції особистості Андрія Болконського.

Однак коли людина втрачає старі ідеали й не знаходить «при цьому нових, у душі в нього утвориться порожнеча. Так і в князя Андрія після повалення з п’єдесталу Наполеона й відмови від колишніх мріянь про славу почалися болісні пошуки сенсу життя. Він лякає Пьера Безухова своїми похмурими думками, викликаними саме відсутністю цього змісту.

Князь Андрій більше не хоче служити в армії: «Після Аустерлица!.. Ні, покірно дякую, я дав собі слово, що служити в діючої російської армії я не буду». Він не схвалює ідеї Пьера про звільнення селян, уважаючи, що їм це не піде на користь.

Переставши жити заради слави, князь Андрій намагається жити для себе. Але подібна філософія лише наповнює його душу сум’яттям. Настрій князя Андрія гостро відчувається в той момент, коли по шляху у Втішне він бачить величезний старий дуб. Дуб цей «не хотів підкорятися чарівності весни й не хотів бачити ні весни, ні сонця».

Болконський як би намагається приписати дубу думки, що долають його самого: «Весна, любов і счастие!.. І як не набридне вам той самий дурний, безглуздий обман!» Цей момент начебто є найвищою, критичною крапкою щиросердечних роздирань князя Андрія.

Але доля знову підносить йому сюрприз — маленький епізод, що у корені міняє все його життя. Це — перша зустріч із Наташей Ростовой у Втішному. Навіть не стільки зустріч, ськільки просто підслухана розмова її з подругою, легеня дотик до її внутрішнього миру. Це сприяло тому, що «у душі його раптом піднялася…

несподівана плутанина молодих думок і надій, що суперечать всього його життя». Вертаючись наступного дня додому, князь Андрій знову побачив дуб, що напередодні зробив на нього таке похмуре враження. Болконський не відразу довідався його: «Старий дуб, весь перетворений, розкинувшись наметом соковитої, темної зелені, млів, ледве колишучись у променях вечірнього сонця». У той момент князь Андрій зрозумів, що життя не кінчене, і потрібно зробити так, щоб вона текла не для нього одного, а відбивалася на всіх.

У нього виникла гостра потреба в тім, щоб взяти діяльну участь у житті. Далі пішло захоплення князя Андрія особистістю Сперанського. Він познайомився зі Сперанським у той момент, коли слава останнього досягла апогею.

Це був свого роду «двійник» Наполеона — не тільки по силі надаваного враження, але навіть по зовнішності й рисам характеру. Однак спогад про Аустерлице не дозволило князеві Андрію створити собі ще одного кумира, незважаючи на все замилування, що викликав у нього Сперанський. Таким чином, князь Андрій остаточно переборов вплив особистості Наполеона.

Коли почалася війна 1812 року, Болконський начебто забув про те, що не бажає більше служити в російської армії. Він відправився на війну цього разу не в пошуках слави, а з єдиним бажанням розділити долю свого народу. У ньому не залишилося й тіні колишньої зарозумілості, він змінив своє відношення до селян, і ті платили йому любов’ю й довірою, називаючи його «наш князь». Після Бородінського бою смертельно поранений князь Андрій попадає в госпіталь і там раптово довідається в одному з поранених Анатоля Курагина.

У сюжеті роману їхня зустріч не менш важлива, чим зустріч Болконського з Наполеоном на Аустерлицком поле, тому що це ланки одного ланцюга – духовного відновлення героя, що осягає сенс життя. У похідному госпіталі Анатолю ріжуть роздроблену ногу, а Болконського в цей час терзає не стільки фізична, ськільки духовна рана. Контраст, що виникає із зіставлення тілесн і духовного, дуже точно характеризує й Анатоля, і князя Андрія. Анатоль, по суті справи, уже мертвий як людина, а Болконський зберіг духовність.

Він поринув у спогади «з миру дитячого, чистого й любовного». У цей момент у його свідомості з’єдналися переживання дитини й умираючої людини. І в такому з’єднанні Болконський відчув ідеальний стан душі. Це була мить.

Але в цю мить напругою фізичних і духовних сил герой зібрала воєдино всі кращі якості своєї натури. Він згадав Наташу на балі 1810 року, тому що саме в той час він, мабуть, уперше відчув у собі з незвичайною ясністю силу «природної» життя. І тепер любов до Наташе змусила його офарбити все навколишнім цим живим почуттям і простити Анатоля Курагина. Умираючий Болконський демонструє перемогу в ньому природного початку.

Смерть для князя Андрія в його новому стані позбавлена жаху й трагізму, тому що перехід «туди» так само естествен, як прихід людини з небуття в мир. Слідом за сценою в госпіталі треба опис підсумків Бородінської битви. Торжество духу князя Болконського й торжество духу російського народу перегукуються один з одним.

«Думка народна» у такий спосіб органічно втілюється й в образі князя Андрія. Пьер не випадково порівнює Болконського із Платоном Каратаевим. Перед смертю князь Андрій приходить саме до каратаевському світогляду.

Різниця полягає лише в тім, що князеві Андрію це розуміння життя й смерті не було дано від природи, а стало результатом напруженої роботи думки. Однак Толстому ближче ті герої, для яких ця філософія природна, тобто вона живе в них сама по собі й вони навіть не замислюються про це. Така, наприклад, Наташа, що живе за принципом: «Живеш і живи». Внутрішнє єднання Болконського й Каратаева підкреслено характерним збігом відносин навколишніх до смерті того й іншого.

Пьер сприйняв смерть Каратаева як належна, природна подія, і точно так само Наташа й князівна Марья поставилися до смерті князя Андрія. Аристократ, дворянин, князь Болконський ішов з життя точно так само, як мужик Платон Каратаев. Це була величезна моральна перемога князя Андрія, тому що він об’єктивно, по Толстому, наблизився до віри, носіями якої були Платон Каратаев і тисячі, мільйони російських людей. Пьер Безухов порівнює Болконського й Каратаева як двох однаково улюблених їм людей, які «обоє жили й обоє вмерли».

Це міркування для Пьера виконано глибокого змісту. Болконський і Каратаев — діти великої матері-природи. Їхнє життя й смерть — закономірна ланка природи, що дала їм життя й у лоно якої вони, як і тисячі їм подібних, повинні були повернутися. що зовсім недоступно Миколі, хоча той старше й досвідченіше: «За Долохова вона ледве не посварилася із братом.

Вона наполягала на тому, що він зла людина, що в дуелі з Безуховим Пьер був прав, а Долохов винуватий, що він неприємний і неприродний». Пояснити, логічно довести Наташа не вміє, тому що розуміє людей не розумом, а серцем. І серце завжди їй підказує вірно.

Цікаво, що Наташе, на відміну від Соні, зовсім не прагне принести себе комусь у жертву, вона навіть не ставить перед собою мети допомагати людям, робити їх щасливими. Вона просто живе й своєю чуйністю, розумінням так чи інакше допомагає всім, хто неї оточує. Наташа дарує людям тепло своєї душі, заражає тією невгамовною спрагою життя, що переповняє її саму.

Прикладів тому дуже багато. Коли Микола повернувся додому після програшу в карти, Наташа «миттєво помітила стан свого брата… але їй самої було так весело в ту мінуту… що вона…

навмисно обдурила себе» і продовжувала співати. І все-таки, сама того не знаючи, Наташа співала для брата й цим допомагала йому. Слухаючи її спів, Микола зрозумів: «Все це, і нещастя, і гроші, і Долохов, і злість, і честь — все це дурниця… а от воно сьогодення…

» Князь Андрій їхав до графа Ростову у Втішне «невесел і стурбованим», думаючи про те, що любов і щастя — це «дурний, безглуздий обман». Сама думка про відродження до нового життя, любові, діяльності була неприємна йому. Однак коли він побачив « дивно-тоненьку», чорнооку дівчину, з веселим сміхом що біжить ладь від його коляськи, його зачепило те, що ця дівчина «не знала й знати не хотіла про його існування». Нічна розмова Наташи із Сонею, випадково підслуханий князем Андрієм, так подіяв на нього, що «у душі його раптом піднялася несподівана плутанина молодих думок і надій, що суперечать всього його життя».

Тільки Наташа могла викликати в людей такі почуття, тільки вона могла змусити їх мріяти «полетіти в небо», як мріяла вона сама. Князівна Марья – інша. Виросла в селі, виховане суворим, а часом і жорстоким батьком, вона не знала тих радостей життя, якими сповна насолоджувалася Наташа.

Для старого князя Болконського існувало «тільки дві чесноти: діяльність і розум». Головною умовою діяльності він уважав порядок, і цей «порядок у його способі життя був доведений до краю точності». У князівни Марьи не було матері, до якої вона могла б прибігти вночі побалакати й поцілувати «у душку», як це робила Наташа. Був батько, якого вона, звичайно, любила, але так боялася, що навіть «червоні плями переливалися по її особі».

Коли читаєш про те, як вона займається з батьком маготовое сочинениетикой, серце наповнюється такою жалістю до цієї дівчини, що так і хочеться захистити неї від самодура-батька. Стає зрозуміло, чому «у князівни каламутилося в очах, вона нічого не бачила, не чула… і тільки думала про те, як би їй піти ськоріше з кабінету й у себе на просторі зрозуміти завдання».

Вона листується з Жюли Карагиной, щиро вірячи в те, що це – її друг. Нічого дивного немає в тім, що розумна, тонка князівна Марья вірить у дружбу фальшивої й недалекої Жюли. Адже в неї більше немає друзів, і почасти вона придумала собі подругу. Їхній листи схожі тільки на перший погляд, але вони як день і ніч: штучні й надумані страждання Жюли не мають нічого загального із зовсім щирими, світлими й чистими думками князівни Марьи.

Позбавлена всякої радості, самотня, замкнена в селі з дурною француженкою й деспотичним, хоча й люблячому батьку, князівна Марья намагається утішити бідну, страждаючу Жюли. Сама ж вона знаходить розраду тільки в релігії. Віра князівни Марьи викликає повагу, тому що для неї це – насамперед вимогливість до себе.

Вона готова простити слабості всім, але тільки не собі. Товстої любить князівну й, видимо, тому нещадно до неї. Він проводить її через багато випробувань, начебто для того, щоб перевірити, чи витримає вона, чи не втратить своєї щирості й щиросердечної чистоти. Але князівна Марья, що здається такий слабким і беззахисної, насправді настільки сильна духом, що витримує всі тяготи, ниспосланние їй долею.

(function(){