Готовий твір: Історичні погляди Толстого

У романі «Війна й мир» Л. Н. Толстой з’являється перед читачем не тільки як самобутній геніальний письменник, стиліст і художник. Важливе місце в сюжеті займають його оригінальні історичні погляди й ідеї. Письменник, що у Росії завжди більше, ніж письменник, створює власну філософію історії: цільну систему поглядів на шляхи, причини й мети суспільного розвитку.

Викладу їхній присвячені сотні сторінок книги. Більше того, друга частина епілогу, що завершує роман, являє собою історико-філософський трактат, світоглядний підсумок багаторічних пошуків і міркувань автора на задану тему. «Війна й мир» – не просто роман історичний, але також роман про Історію. Вона – діє, і її дії мають безпосередній вплив на долі всіх без винятку героїв.

Вона – не тло або атрибут сюжету. Історія – те головне, що визначає плавність або стрімкість його руху. Згадаємо заключну фразу роману: «…у цей час…

необхідно відмовитися від усвідомиться свободи, що, і визнати залежність, що відчувається не нами,», – і тут Толстої ставить крапку. Образ широкої, повноводної, могутньої ріки – от що виникає в мовчанні й порожнечі. Ця ріка бере свій початок там, де починається людство, і тече туди, де воно вмирає.

Товстої відмовляє всякій особистості у волі. Усяке існування – є існування по необхідності. Усяка історична подія – є результат несвідомого, «ройового» дії природних історичних сил. Людині відмовлено в ролі суб’єкта суспільного руху.

«Предмет історії – є життя народів і людства», – пише Толстой, відводячи їй, історії, місце діючого суб’єкта й персонажа. Її закони – об’єктивні й незалежні від волі й учинків людей. Товстої вважає: «Якщо існує один вільний учинок людини, то не існує жодного історичного закону й ніякого подання про історичні події».

Особистість може мало. Мудрість Кутузова, як і мудрість Платона Каратаева, ськладається в несвідомій покірності манливої їхньої життєвої стихії. Історія, на думку письменника, діє у світі як природна природна сила. Її закони, подібно законам фізичн або хімічним, існують незалежно від бажань, воль і свідомості тисяч і мільйонів людей.

Саме тому, уважає Толстой, неможливо пояснити що-небудь історії, виходячи із цих бажань і воль. Усякий суспільний катаклізм, усяка історична подія є результат дії безособового недуховного персонажа, чимсь, втім, що нагадує щедринськое «Воно» з «Історії одного міста». От як Толстой оцінює роль особистості в історії: «Історична особистість – суть ярлик, що історія вішає на те або інша подія». І логіка цих міркувань така, що в остаточному підсумку з історії зникає не тільки поняття волі волі, але й Бог у якості морального її початку.

На сторінках роману вона виступає як абсолютна, безособова, байдужа сила, що змелює в порошок людські життя. Усяка особиста активність не результативна й драматична. Немов у древнім прислів’ї про долю, що тягне покірних, а непокірливих тягне, вона розпоряджається людським миром.

От що відбувається з людиною, на думку письменника: «Людина свідомо живе для себе, але є несвідомим знаряддям для досягнення історичних загальнолюдських цілей». Тому в історії неминучий фаталізм при поясненні «нелогічних», «нерозумних» явищ. Чим більше ми, на думку Толстого, намагаємося розумно пояснити ці явища в історії, тим вони стають для нас нерозумніше й незрозуміліше. Людина повинен пізнати закони історичного розвитку, але в силу немічності розуму й невірного, а точніше, по думці письменника, ненаукового підходу до історії усвідомлення цих законів ще не прийшло, але обов’язково повинне прийти.

У цьому ськладається своєрідний філософський і історичний оптимізм письменника. Для цього необхідно змінити точку зору, «відмовитися від свідомості нерухомості в просторі й визнати рух, що не відчувається нами,», відмовитися від концепції вільно діючої в історії особистості, не знав абсолютну й тверду необхідність історичних закономірностей. У романі Лева Толстого «Війна й мир» велике значення приділяється не тільки психології, але й філософії, історії.

Товстої хотів показати не окремі характери, як Достоєвський, а людську масу й способи впливу на неї. Історія в Толстого – це взаємодія мільйонів людей. Він намагається показати, що окрема людина, історичний діяч не в змозі впливати на людство.

Окремі діячі в Толстого показані як люди, що коштують поза історичним процесом і не здатні впливати на нього. У Толстого вони – просто люди й насамперед – люди. Вони вступають у взаємодію з іншими героями добутку, і кожний герой становить про нього своя думка насамперед як про людину. Так надходить і Андрій Болконський – він контактує практично з усіма історичними діячами його часу: Наполеоном, Олександром, Кутузовим, Францем-Йосипом.

Цікаво подивитися, як князь Андрій ставиться до кожного з них. Насамперед варто розглянути відношення князя Андрія до Кутузова. Це людинаа, що князеві Андрію добре знайомий, саме до Кутузова послала служити князя Андрія його батько.

Старий князь «передає естафету батьківства» Кутузову. Завдання й того й іншого – зберігати князя Андрія. Ні той ні іншої не має сил вплинути на його долю. Князь Андрій любить Кутузова як доброго дідуся й батька своєї армії, і саме через Кутузова князь Андрій з’єднується з народом.

Кутузов не в силах вплинути ні на кого, на хід історії й змінити його. Він виступає тут як архангел Михайло – проводир святого воїнства. Російське військо – святе військо, воно захищає свою країну від Антихриста – Наполеона й війська диявола. І як Архангел Михайло, Кутузов практично ніякими діями не заважає Наполеонові.

Він уважає, що Наполеон опам’ятається й покається, як воно й трапилося. Наполеон розуміє всю марність війни проти росіян. Наполеон не може воювати з росіянами. Антихрист не може воювати зі святим воїнством.

І йому залишається тільки піти, визнавши свою поразку. Ця боротьба розвертається у вищих небесних сферах, і князь Андрій, як істота вищого порядку, розуміє, що Наполеон і Кутузов – не просто головнокомандуючі двох ворожих армій. Це істоти, особистості яких сформувалися десь в інший світі.

Бородіно – це свого роду Армагеддон, остання сутичка, остання битва Добра й Зла. Так це й трапилося – у цій битві Наполеон зазнав поразки. Князь Андрій це розуміє, у нього це розуміння десь на підсвідомому рівні.

Він не віддає собі в цьому звіту. На початку роману він сприймає Наполеона як володаря миру, розумного й чесного. Це погодиться з біблійними апокрифічними словами про те, що Антихрист прийде панувати й всі його будуть любити.

Так і Наполеон – прийшов панувати й хотів влади над усіма. Але Русь не можна ськорити, Русь – свята земля, святе воїнство, її не можна завоювати. У князя Андрія при Бородіні, при алегоричному Армагеддоне була своя роль – він з’явився символом ангельської смиренності, і тут він протипоставлений Кутузову, що дає бій Антихристові.

І Кутузов тут сприймається князем Андрієм саме так, як сприймають ангела – як доброго загального батька. Тут, щоб закінчити розмова про Кутузова й Наполеона в сприйнятті князя Андрія, потрібно ськазати про відмінність Кутузова від Наполеона, про розходження в їхній філософії й світогляді. Кутузов більше близький до князя Андрію, тому що це східний тип людської свідомості. Князь Андрій сам близький до нього.

І це зближає його з Кутузовим. Наполеон же – уособлення західної філософії й західного світогляду. Зовсім інакше князь Андрій сприймає двох імператорів – Олександра й Франца-Йосипа. Це звичайні люди, яких доля піднесла на вищий щабель влади.

Вони не можуть удержати цю владу в руках. Князь Андрій почуває ворожість до обох імператорів. Вони земні володарі, але вони неварті бути ними. Вони бояться цієї влади й передоручають її своїм генералам, командуючим, радникам і іншим служникам влади.

В Олександра така ж філософія, він передоручає свою функцію головнокомандуючого Бенигсену й іншим іноземцям. Андрію не подобаються люди, які не здатні відповідати за свої вчинки. Якщо ти не можеш панувати – навіщо називатися імператором?

Влада – це насамперед відповідальність за тих людей, які тобі підкоряються. Олександр не міг за них відповідати. Франц-йосип теж. Князь Андрій більше поважає Олександра за те, що він зрозумів свою нездатність командувати армією й передав її Кутузову.

Франц-йосип не здатний зрозуміти навіть свою неталановитість. Він дурнуватий і огидний князеві Андрію, що почуває своя перевага над обома імператорами. Це відчувається десь на підсвідомому рівні.

В Андрія до них відношення ангела, що не прощає. А до полководців, які потерпіли поразка, у князя Андрія відношення співчутливе. Наприклад, до генерала Маку в нього відношення офіцера. Він бачить його, приниженого, розбитого, що потеряли все своє військо, – і в нього не народжується обурення.

Генерал Мак прийшов до апостола Михайлу – Михайлу Илларионовичу Кутузову. Він прийшов з непокритою головою, мокрий, понурий. Він не приховує своєї провини, і архангел Михайло прощає його. І слідом за ним прощає його апостол Андрій.

Іншого полководця, уже російського, князя Багратіона, Михайло благословляє на подвиг. «Благословляю тебе, князь, на великий подвиг» – так говорить Кутузов, і князь Андрій просить дозволи супроводжувати його, як його ангел-хоронитель. Особняком коштує відношення князя Андрія до Михайла Михайловичу Сперанському.

Князь Андрій не сприймає його як людини. Дуже важлива тут така деталь, як металевий сміх і холодні руки Сперанського. Це говорить про Сперанськом як про машину, створеної кимсь на «благо» держави. Його завдання – реформувати й обновляти.

Він на це запрограмовано. Князь Андрій не може працювати з машиною й розстається з ним. Таким чином, історичні діячі оцінюються князем Андрієм по-різному, але жоден не сприймається як істота, здатне до впливу на світовий історичний процес.

Це істота не від миру цього, і в них немає сили навіть на те, щоб вплинути на історію, навіть як простий народ. Вони не є народом і випадають із людства, тому що вони занадто сильні для нього, а виходить, занадто слабкі.

(function(){