Де ти, гроза – символ волі

Драма Островського «Гроза» – самий значний добуток відомого драматурга. Вона була написана в 1860 році в період суспільного підйому, коли тріскотіли підвалини кріпосництва, і в задушливій атмосфері дійсності збиралася гроза. П’єса Островського переносить нас у купецьке середовище, де домостроївські порядки підтримувалися найбільше завзято.

Жителі провінційного міста живуть замкнутим і далекої суспільним інтересам життям, у невіданні того, що діється у світі, у неуцтві й байдужості. Коло їхніх інтересів обмежений рамками домашніх турбот. За зовнішнім спокоєм життя криються похмурі думки, темний побут самодурів, що не визнають людське достоїнство. Представниками «темного царства» є Дикої й Кабаниха. Перший – закінчений тип купця-самодура, сенс життя якого полягає в тім, щоб будь-якими засобами сколотити капітал. Островський показав з життя. Владна й сувора Кабаниха – ще більш лиховісна й похмура представниця домострою. Вона строго дотримує всіх звичаїв і порядки патріархальної старовини, поедом «їсть»

Домашніх, розводить святенництво, обдаровуючи жебраків, не терпить ні в кому прояви особистої волі. Островський малює Кабаниху як переконану захисницю підвалин «темного царства». Але навіть у своїй сім’ї, де все безропотно їй підкоряються, вона бачить пробудження чогось нового, далекого й ненависного їй. І Кабаниха гірко ремствує, почуваючи, як життя руйнує звичні для неї відносини: «Той-те-ніщо-те не знають, ніякого порядку. Те-те-попрощати-те шляхом не вміють. Так-те от старовин-те й виводиться. Що буде, як старі перемруть, як буде світло стояти, уже й не знаю. Ну, так уже те добре, що не побачу нічого». Під цієї смиреной скаргою Кабанихи – людиноненависництво, нерозлучне з релігійним святенництвом. Розвиток дії в «Грозі» поступово оголює конфлікт драми. Ще велика влада Кабанихи й Дикого над навколишніми. «Але дивовижна справа, – пише Добролюбов у статті «Промінь світла в темному царстві», – самодури російського життя починають, однак же, відчувати якесь невдоволення й страх, самі не знаючи перед чим і чому.., виросло інше життя, з іншими початками, і хоча далеко вона, ще й не видна гарненько, але вже дає себе передчувати й посилає негарні бачення темній сваволі самодурів». Таке «темне царство» – втілення всього будуючи життя царської Росії: безправ’я народу, сваволі, гноблення людського достоїнства. У цей мир Диких і Кабаних попадає Катерина – натура поетична, мрійлива, волелюбна. Мир її почуттів і настроїв сформувався в рідному домі, де вона була оточена турботою й пещенням матері. В атмосфері святенництва й настирливості, дріб’язкової опіки конфлікт між «темним царством» і щиросердечним миром Катерини зріє поступово. Катерина терпить лише до пори. «А вуж коли мені дуже тут обридне, так не удержати мене ніякою силою. У вікно викинуся, у Волгу кинуся, не хочу тут жити, так не стану, хоч ти мене ріж!» – говорить вона

Не знайшовши відзвуку в серце недалекого й забитого чоловіка, її почуття звертаються до людини, несхожому на всіх навколишнім. Любов до Бориса спалахнула із силою, властивій такій вразливій натурі, як Катерина, вона стала сенсом життя героїні. Катерина вступає в конфлікт не тільки з навколишнім середовищем, але й самої собою. У цьому трагізм положення героїні. Якби сценою покаяння завершувалася драма, у ній була б показана непереможність «темного царства». Але драма завершується моральною перемогою Катерини й над силами, що сковували її волю, і над темними представниками, що сковували її волю й розум. Катерина зважується на самогубство. Самогубство героїні – це протест нікчемного життя, темним силам царства домострою. Якщо жінка, сама безправна істота, так ще в темному, відсталому середовищі купецтва, не може більше миритися із гнітом «самодурної сили», виходить, серед знедолених, забитих людей зріє збурювання, що повинне спонукати народ до рішучої боротьби. Для свого часу, коли Росія пережила період величезного суспільного підйому перед селянською реформою, драма «Гроза» мала важливе значення. Образ Катерини належить до кращих образів жінок не тільки у творчості Островського, але й у всій росіянці й світовій художній літературі

Неприборкана сваволя й насильство панує в зображуваному драматургом місті Калинове, що персоніфікує всю Росію. Риси, що характеризують побут міста – невежественность, замкнутість, брутальність, сваволя, що панує в суспільних відносинах і в сім’ї, розумовий застій. Щоб розкрити Картину гніта в купецькій сім’ї й показати всю гнилість життя в місті Калинове, Островський дає ряд контрастних образів своїх героїв

Образ Катерини є центральним образом у драмі. Вона по своїх поглядах і інтересам різко відрізняється від представників «темного царства». У рідному домі їй жилося привільно й безтурботно. Мати її дуже любила, «наряджала як ляльку, працювати не примушувала». Катерина любила ходити в церкву, вишивати. Дівчинам її суспільства в ті часи не давали утворення, тому Катерина із задоволенням слухає марновірні оповідання прочанок і безглузді бредні мандрівниць. Ці оповідання перетворюються» в «золоті поетичні образи», тому що матеріали, що представляють дійсністю, одноманітні. Вона релігійна, сни її забавляють, їй усе подобається. Уява Катерини працює невтомно. Воно несе її в небо, позахмарний мир райського життя

Катерина виходить заміж. І от така поетично – мрійлива натура попадає в сім’ю злої й жорстокої Кабанихи. Катерина придавлена навколишньою її обстановкою. Її колишні почуття придушила властолюбна Кабаниха. Тут же й відбувається неминучий конфлікт між щиросердечним миром Катерини й «темним царством» Кабановой. Кабаниха владно, безжалісно, набридливо точить Катерину, приховуючи свою злість і пиху під маскою зовнішнього благочестя. Задушлива й напружена атмосфера міста починає отруювати життя Катерини. Всією істотою ненавидячи навколишній побут, задихаючись у ньому, Катерина прагне до волі, до світла, до любові. Розглядаючи відношення Катерини до Тихона, ми зауважуємо, що вона не любить його, тому що неї видали заміж по змові батьків. Катерина намагається знайти відкликання в серце чоловіка, але у відповідь на це він усього лише жалує її. Сліпо корячись матері, Тихін поступово мерхне в очах Катерини.

Але от на її життєвому шляху стає нова людина, що відрізняється від всіх навколишніх і сходиться з настроями, близькими їй самої. Це Борис. Перевершуючи Катерину по утворенню, він уступає їй по силі волі, ненависті до гнітючих обставин. Це слабохарактерна, безвладна людина, по психології раб. Борис, на відміну від Катерини, не може піти на розрив з навколишнім його миром, тому хоче сховати свої відносини з Катериной. Але та рішуче відповідає: «Нехай усі знають, нехай усі бачать, що я роблю. Коли я для тебе гріха не побоялася, чи побоюся я людського суду»

Захоплена вперше спаленілим почуттям, Катерина пішла назустріч любові, але відкрита, правдива, вона не могла приховувати своїх таємних зустрічей з Борисом. Вона релігійна, тому вважає великим гріхом любити іншої людини. Її гнітить украдене щастя. Під час грози, у напівмаренні, у стані потьмарення, воно зізнається у своїй невірності чоловікові

Відстоюючи права людської особистості на волю, ища виходу з життєвого тупика, що створився, Катерина намагається обпертися на Бориса

На прохання взяти її із собою, він відмовляє. І Борис залишає Катерину в дуже важкий для неї момент, підкоряючись волі дядюшки.

У положенні Катерини загибель у вирі було вираженням не боягузтва, не слабості, не покірності, а ненависті до гнітючих порядків, проявом прагнення, що рветься назовні, до волі, внутрішнього усвідомлення своїх людських прав, парфуми-ний сили, сміливості. Її сміливість позначилася зокрема в тім, що кінчаючи життя самогубством, воно зневажила законам релігії, думаючи в той момент не про порятунок душі, а про любов, що відкрилася їй. Катерина – одна з найбільш чудових образів російських жінок. Вона відбиває своїм поводженням стихійний протест народних мас. Загибель Катерини, що зміцнила й підсилила збурювання Кулигина, що викликало до «бунту» проти своєї маменьки боязкого й забитого Тихона, безсумнівно сприяла руйнуванню старого порядку

У відповідь на твір Островського «Гроза» в 1860 році Добролюбов написав статтю, що називалася «Промінь світла в темному царстві», де розкрив художній зміст і суспільне значення п’єси. П’єса й стаття як би з’єдналися у свідомості читачів і придбали величезну силу впливу. В образі Катерини на думку Добролюбова, втілилася «велика народна ідея» – ідея звільнення

(function(){