«Дарунок тайнослишанья важкий»

Колекція творів: “Дарунок тайнослишанья важкий»

Дивно – жити й знати, що був на землі такий поет Владислав Ходасевич, з аристократичною недбалістю бро-сивший сучасникам:

Ні грубої слави, ні гонінь

Від сучасників не чекаю,

Але сам стрижу кущі бузку

Навколо тераси й всаду.

Жив в “дні величезних потрясінь», він краще ос-тальних зрозумів, що немає нічого цінніше у світі, чим мистецтво. І він ним займався. І мистецтво й культура займали його більше, ніж перебудова цілого миру. У культурі він знаходив сенс життя, можливість порвати “тугу пліву днів».

При всієї ампірній (від Пушкіна що йде) холодної яснос-ти й строгості його поезії в Ходасевича неймовірне, фантас-тическое вміння створити чудо перетворення слова

Ми живемо у світі, де багато чого розумно, з’ясовне й по-нятно. Спочатку хмара, потім дощ. Спочатку квиток на поїзд, потім поїздка. Чудо – це віконце в інший вимір, дорога до правильного миру. Поезія Ходасевича – це збагнення чуда методами мистецтва, а не логіки

Він не вірив юрбі (чорни, по Пушкіну) і був прав. Він був пророком у своїх віршах, пророчивши Росії насуваю-щуюся тьму. Одним з перших він зрозумів, що нації, народ – це не гени, а спосіб життя на землі. Цей уклад, спосіб життя, культуру, достоїнство російського поета Ходасевич відвіз в еми-грацію:

Росії – пасинок, а Польщі

Не знаю сам, хто Польщі я,

Але: вісім томиків, не більше

И в їх вся батьківщина моя

Вам – під ярмо підставити вию

Иль жити у вигнанні втоске.

А я с собою свою Росію

У дорожньому відвожу мішку

Ходасевич, бути може, перший, хто побачив світло, а також те, що людство зволіло закрити очі, тільки б не утруждать себе пошуками цього світла. Він зрозумів, що цивили-зация розвивається тому, що людина прагне до физичес-кого й щиросердечному комфорту. Тому людина не вільна. Хтось піймав нас на гачок. Бог або диявол? Людство розвивається згідно біологічним, суспільним або ду-ховним інстинктам. Зрозумівши це, Ходасевич відмовився прини-мати правила запропонованої йому гри:

Щасливий, хто падає долілиць головою,

Бачить він мир, хоч на мить, але інший

Він називав волю суворої. Він затверджував, що пребива-ние його у світі самодосить: “У мені кінець, у мені початок». Він представляв поетичну творчість – символічної до-рогой духовного звільнення. Він і зараз представляється мені, читачеві його віршів, загадковим суворим сфінксом. Він зринув в 90-е роки з небуття, із забуття. Цей жовчний лицар поезії повернувся на Батьківщину, де, виявилося, його давно чекали:

Бути може, умер я, бути може, -

Занедбаний у нове століття,

А той, котрий з вами прожитий,

Був тільки хвиль розбіг

И я, ударившись об камені,

Закривавлений, але живий, -

И бачиться з далека мені,

Як вас несе відлив

Життя в еміграції прирекла його на напівзлидарське суще-ствование. Далі пішла хвороба й жахлива смерть вболь-нице.

На його могилі під Парижем на могильному камені написано: “Вільний завжди».

(function(){