Аналіз вірша Єсенін С. «Гой ти, Русь, моя рідна…»

Аналіз вірша – Гой ти, Русь, моя рідна…

Тема батьківщини – одна з головних тем у творчості С. Єсеніна. Цього поета прийнято зв’язувати насамперед із селом, з рідний для нього Рязанщиной. Але з рязанського села Константиново поет виїхав зовсім молодим, жив потім і в Москві, і в Петербурзі, і за кордоном, у рідне село приїжджав час від часу як гість. Це важливо знати для розуміння позиції С. Єсеніна. Саме розлука з рідною землею додала його віршам про неї ту теплоту спогадів, що їх відрізняє. У самих описах природи в поета є та міра отстраненности, що дозволяє цю красу гостріше побачити, відчути. Єсенін увійшов у нашу вітчизняну поезію з віршами про сільську Русь. За винятком останнього періоду творчості, у Єсеніна майже немає лірики любові. Місце улюбленої в поета займає Русь, батьківщина, рідний край, ниви, гаї, сільські хати. Русь Єсеніна в перших книгах його віршів – смиренна, дрімотна, дрімуча, застійна, лагідна, – Русь прочанок, дзвона, монастирів, іконна.

Русь Єсеніна встає в тихих зарьових вечорах, у багрянці й золоті осіни, у горобині, в аржаном кольорі полів, у неосяжної сині небес. Уже в ранніх віршах С. Єсеніна звучать визнання в любові до Росії. Так, одне з найбільш відомих його добутків – “Гой ти, Русь моя рідна…” Із самого початку Русь тут з’являється як щось святе, ключовий образ вірша – порівняння селянських хат з іконами, образами в ризах, і за цим порівнянням – ціла філософія, система цінностей. Гой ти, Русь, моя рідна Хати – ризах образа. Для поета рідне село в Росії – це щось єдине, батьківщина для нього, особливо в ранній творчості, – це насамперед рідний край, рідне село, те, що пізніше, уже на результаті XX століття, літературні критики визначили як поняття “малої батьківщини”. Із властивої С. Єсеніну-Лірикові схильністю одушевляти все живе, все навколишнє його, він і до Росії звертається як до близькому йому людині: “Гой ти, Русь, моя рідна». Мир села – це як би храм з його гармонією землі й неба, людини й природи. Вірш із рядка “тільки синь ссе в очі» знаходять ноту щемливого смутку, з рядка “як захожий прочанин» виникає образ мандрівника, з’являється почуття неприкаяності: А в низеньких околиць Звонно марніють тополі. Але потім почуття тихого щемливого смутку переміняється “дівочим сміхом»: Мені назустріч, як сережки, Продзвенить дівочих сміх. Мир Русі для С. Єсеніна – це й мир селянських будинків, у яких пахне яблуком і медом», де “гуде за косогором на лугах веселий танок», де радість коротка, а сум нескінченний. У природі поети бачить джерело натхнення, воно відчуває себе часткою природи. Вірш – визнання в любові до рідної землі, прагнення розчинитися в ній: Побіжу по м’ятому стьобанню На приволь зелених лех.. Поетична мова вірша своєрідна й тонкий, метафори часом зненацька-виразні, а людина (автор) почуває, сприймає природу живий, одухотвореної.

Ліричний герой – мандрівник, що “як захожий прочанин» дивиться в рідні поля й не може надивитися, тому що “синь ссе в очі». Русь рівняється у вірші з раєм: Якщо крикне рать свята: “Кинь ти Русь, живи в раї!» Я скажу: “Не треба раю, Дайте батьківщину мою». Відмітна риса вірша – потаєний смуток і щемлива жалість до всього живого, прекрасному, до батьківщини, до села. У віршах Єсеніна, у деяких мотивах, відчувається син землі, син хати, сільський кучерявий хлопець, від ливенки й частівки пришедший у місто зі своїми піснями, навіяними вербовим смутком, малиновими зорями, вівсом і житом. Є в них щира любов до скирт, до тополь і гаїв, до корів і кобил

(function(){