Аналіз вірша Б. Л. Пастернаку «Нобелівська премія»

Розмова про долі Бориса Пастернаку, Ольги Ивинской, Бориса Слуцкого й Галактіона Табидзе, так чи інакше сплетених у єдиний життєвий клубок, не розплутати, якщо ми подумки не перенесемося в осінь 1958 року, коли Борисові Пастернаку «за видатні в сучасній ліричній поезії й на традиційному поприщі великої російської прози» була присуджена Нобелівська премія по літературі. Пастернаку виключили тоді зі членів Союзу письменників, а московські літератори просили уряд позбавити його громадянства й вислати за кордон. Прославлена письменниця заявила: «Кулю загнати в потилицю зрадника!» Обстановка холодного байдужість із боку служителів муз стосовно великого поета точно відтворена в одній з пісень Олександра Галича:

А зал позіхав, а зал нудьгував

Мели, Емеля!

Адже не у в’язницю й не в Сучан,

Не до «вищої мері»!

І не до тернового вінця

Колесованьем,

А як поліном по особі —

Голосованьем!

Ольга Ивинская, що останні 14 років життя Бориса Пастернаку була його музою й любов’ю, згадує: «Багато друзів тоді перестали бувати в нас. Створилося почуття, що ми в загоні…» Останнє слово стало, мабуть, опорним, головним у вірші Б. Пастернаку «Нобелівська премія»:

Я пропав, як звір у загоні.

Десь люди, воля, світло,

А за мною шум погоні.

Мені назовні ходу немає.

Темний ліс і беріг ставка,

Їли зваленої колода.

Шлях відрізаний отовсюду,

Будь що буде, однаково.

Що ж зробив я за капость,

Я, убивця й лиходій?

Я увесь світ змусив плакати

Над вродою землі моєї.

Але й так, майже в труни,

Вірю я, прийде пора,

Силу підлості й злості

Здолає дух добра

Ольга Ивинская була правою рукою великого поета. У первісному варіанті вірша «Нобелівська премія» були рядка, навіяні тимчасовим розривом, що обоє болісно переживали:

Всі тесней кільце облави,

І іншому я провиною:

Ні руки із мною правої,

Друга серця немає із мною!

А з такою петлею в горла

Я хотів ще поки,

Щоб сльози мені втерла

Права моя рука

Свідчить син поета Євгеній Пастернак — автор безцінної книги «Борис Пастернак. Матеріали для біографії» (1989): «Після публікації 11 лютого 1959 року англійського перекладу вірша «Нобелівська премія» у газеті «Нью стейтсмен» Пастернак був викликаний до Генерального прокурора Р. А.Руденко. Йому висунули обвинувачення по статті 64 у зраді батьківщині й пригрозили арештом, якщо він буде зустрічатися з іноземцями».

Віддамо належне тодішньому президентові Індії Джавахарлалу Неру, согласившемуся очолити комітет захисту Пастернаку. Телефонна розмова Неру із Хрущевих загальмував ковзанку цькування й інсинуацій

Яке щастя, що поруч із Борисом Леонідовичем у це тяжке для нього час перебував така жінка, як Ольга Ивинская — прототип Лари в «Докторі Живаго». Пастернаку боялися «торкати» — «відігралися» на Ользі Ивинской ще за 9 років до описуваних подій

На початку жовтня 1949 року Ивинскую заарештували й відвезли на Лубянку. Зневірений Борис Леонідович бігав по інстанціях — не допомогло. Він писав Аріадні ефрон — дочки Марини Цветаевой: «…милий сум моя потрапила в лихо, начебто того, як ти колись раніше».

Ольга чекала дитину — у в’язниці трапився викидень. Стражданням двох гаряче люблячих людей не було кінця:

Начебто б залізом,

Обмокнутим у сурму,

Тебе вели нарізом

По серцю моєму.

Б. Пастернак.

Грай у всю клавіатуру болю,

І совість нехай тебе не докорить

За те, що я, зовсім не знаючи ролі,

Граю всіх Джульетт і Маргарит.

О. Ивинская.

Незабаром після арешту Ольги Ивинской Пастернаку звалив інфаркт. А улюблену поета відвезуть на 4 роки в мордовські политлагеря.

Ольга Ивинская розділила з Пастернаком час і тягар цькування після того, як у листопаді 1957 року роман «Доктор Живаго» вийшов італійською мовою, після того, як в 1958 році Б. Л.Пастернак був визнаний гідним Нобелівської премії

Євгеній Пастернак у своєї вужі згаданої мною книзі виявився на висоті, описуючи цей чорний період у житті батька: «Як завжди, перші удари прийняла на себе О. В. Її викликали в ЦК і потім до Суркову». У книзі «У полоні в часу. Роки з Борисом Пастернаком» Ольга Всеволодівна Ивинская написала про те, як згодом вона гірко обвинувачувала себе в тім, що вмовила Пастернаку — після його категоричного звернення до письменницького союзу («Ніщо не змусить мене відмовитися від честі, зробленої мені…») — написати покаянний лист Хрущеву й відмовитися від Нобелівської премії. Її, щоправда, можна зрозуміти: стеження за ними була вуж занадто відвертої, майже всі «брати»-письменники відвернулися від поета, а багато хто з піною в рота таврували роман «Доктор Живаго» (не прочитаний ними!), поет був близький ксамоубийству.

До речі, одночасно з телеграмою у Шведську академію про відмову від Нобелівської премії Пастернак направила телеграму в ЦК: «Від премії відмовився, поверніть роботу Ивинской» (до цього її нагло вигнали з роботи).

Через кілька місяців після кончини Бориса Леонідовича Ольга Всеволодівна була відправлена (але вже з дочкою!) у ті ж самі мордовські табори

З долею Пастернаку так чи інакше зв’язані не менш трагичние долі інших поетів. Приведу два приклади

31 жовтня 1958 року в Будинку літераторів відбулися збори московських письменників, присвячене обговоренню (вірніше — осуду!) роману Е. Л.Пастернаку «Доктор Живаго». «Зрадник!», «Треба вислати!» — такої ганьби Пастернак не заслужив, однак резолюція про виключення великого письменника й поета із Союзу письменників була прийнята під торжествуюче ревіння залу. Правди заради відзначимо, що на це ганебне судилище не прийшли К. Паустовский і В. Каверін, а И. еренбург і Е. Евтушенко під час голосування пішли із залу…

Борисові Слуцкому, секретареві парторганізації поетичної секції, було доручено виступити, його спеціально викликали в ЦК. У випадку відмови від виступу Слуцкого могли позбавити партквитка, а для нього, що стали комуністом на фронті, це було б моральною катастрофою. Олександр Мацкин («Літературний огляд», #5, 1990) свідчить: «Не по добрій волі він пішов на трибуну, на свою Голгофу. Його виштовхнули на естраду літературні чиновники найвищого рангу. Підкупами його не можна було б заманити на це жертвопринесення. А от перед погрозою він не встояв. Йому сказали прямо, у чоло, не делікатничаючи, — або робота в літературі, або мовчання й належні в таких випадках єгипетські страти. І важко, що друкувався поет, зламався. Не можна його простити й не можна це не зрозуміти». Згодом Слуцкий скаже В. Кардину, не виправдуючи себе: «Спрацював механізм партійної дисципліни».

Це були релікти сталінської епохи, саме про це в перші післявоєнні роки Ольга Берггольц таємно написала й таємно зберігала такі рядки:

На собраньи цілий день сиділа —

те голосувала, то брехала…

Як я від туги не посивіла?

Як я від сорому не померла?

И хоча виступ Слуцкого на тім судилищі було самим коротким (пятнадцатистрочним!), поет випив повну чашу своєї провини й своєї ганьби: він жорстоко корив себе в бесіді із друзями й у вірші «Випадок»:

цей випадок сильно сприяв тяжкій щиросердечній хворобі Слуцкого й сильно наблизив його смерть»:

Епоха в ньому бідувала:

Став Пастернаку клясти,

Але серце исстрадалось,

Переляк стала як напасть.

У відкинутості горя

Він довше жити не міг…

Володимир Корнілов, «Плач по Слуцкому».

Покійний харківським професор Яків Овсійович Гегузин, близький друг Б. Слуцкого, великий знавець поезії, розповідав мені про одній з останніх телефонних розмов з поетом: «Як я живу, Яша? Я вже не живу. Мене вже ні».

Інший приклад більше короткий, але не менш трагичен. У березні 1959 року до хворого старого, що видається поетові Грузії Галактіонові Табидзе прийшли в лікарню «гості». Поетові були висловлені побажання якнайшвидшого видужання й слова поваги й преклоніння. Ще б! М. Табидзе — старожил грузинської поезії, її патріарх, академік. На поетичному змаганні в Грузії в 1921 році за вірш «Поезія насамперед» він був визнаний «королем поетів». Представляв літературну Грузію на Міжнародному конгресі захисту культури в Парижу (1935).

Авторитетом такої людини хотіли скористатися незвані гості: вони запропонували Табидзе підписати папір, що таврує Пастернаку як зрадника батьківщини. І старий Галактіон, що в одному з невеликих віршів, переведеному молодий Б. Ахмадулиной, колись написав:

На всяке «про так!»

доноситься «про немає!» —

Відповів цим негідникам рішучою відмовою й викинувся з вікна лікарні. Приведу уривок зі статті Давида Тевзадзе «Галактіон і революція?!» («Літературна Грузія» #1, 1991): «Недарма говорять: Галактіон носив маску. Він змушений був робити це як радянський поет і радянський громадянин. Він скинув маску лише в останні мінути свого життя».

Михайло Луконін, що був на похоронах поета, згодом написав вірш про відхід Г. Табидзе з життя:

Що його в житті злякало?

Ти його, батьківщина, прости.

І йшов народ приголомшений,

Скривджений його провиною.

Галактика

Галактіона

Зійшла в поезії рідний

Луконін тут явно слукавил; він не міг не знати, чому Г. Табидзе сам обірвав своє життя…

…Чотири долі як чотири грані епохи, про яку люди середнього років, а тим більше молодь мають саме неясне, а часом мінливе подання. Всі справжні поети проривалися в майбутнє й віршами, і долею, і надією на те, що нащадки оцінять їхню тяжку працю й всі їхні безмірні страждання. От чому стільки болю й тривожних передчуттів було у відомих пастернаковских рядках:

Але хто ми й звідки,

Коли від всього того років

Залишилися пересуди,

А нас на світі немає?

Даремні були хвилювання поета: «від всього того років» залишилися вірші, у яких не зрозумієш часом, де «кінчається мистецтво», а де «дихає ґрунт і доля», тому що вірші поета і його доля нероздільні

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Школьный софт – сборники сочинений, готовые домашние задания по всем предметам