Аналіз вірша Ахматовій А. А. «Наклеп»

Аналіз вірша – Наклеп

Вірш Ахматової “Наклеп» було написано в 1922 році. Воно ввійшло в цикл віршів “Anno Domini». У той час у Росії було багато таких людей, “безвинно винуватих» тільки тому, що вони були дружинами, дітьми, братами й сестрами так званих ворогів народу. Їх ніхто не визнавав і ніхто не подавав їм руки при зустрічі. Але ніхто із цих людей не зумів поетично описати трагедію відкинутої людини так, як це зробила Ганна Ахматова у вірші “Наклеп

“И всюди наклеп супроводжував мені» – це звучить, як лиховісний вирок для подальшого оповідання

“Її повзучий крок я чула в сні». Все це викликає в нас самі мерзенні й огидні асоціації. Ахматова персоніфікує наклеп, порівнюючи її з повзучим плазуючим

И в мертвому місті під нещадним небом,

Скитаясь навмання за дахом і за хлібом

Це оксюморонное вираження “мертве місто» допомагає нам відчути весь жах самітності героїні. Для неї місто мертве, тому що в ньому немає ні єдиної родинної душі. У всіх очах лише зрадництво, страх і палаючий відблиск наклепу. І цей палаючий блиск показує нам вогонь – символ не тільки життя, але й символ знищення й пожиратель усього живого

И відразу ж на цей “виклик новий» наша лірична героїня протистоїть всьому цьому жаху

Я не боялася її. На кожний виклик новий

Є в мене відповідь гідний і суворий

Але є чи насправді цей “гідна відповідь»?

Тут в Ахматової протиріччя самої собі, тому що наступні рядки повні смиренності й покірності

Але неминучий день уже передбачаю я, -

На ранковій зорі прийдуть до мене друзі

И мій сладчайший сон риданьем потривожать…

Поетеса навмисно називає зміряй “сладчайшим сном», тому що це рятування від суворої дійсності під “під нещадним небом» в “мертвому місті».

Ніким не знана тоді вона ввійде,

У моїй крові її неутоленний рот

Уважати не утомлюється неколишні образи,

Вплітаючи голос свій у моленья панахиди

Висохнула остання крапля життя, порушені спокій і умиротворення, досягнуті моленья панахиди

И далі вона пише:

И стане виразний усім її ганебне марення

Щоб на сусіда очей не міг підняти сусід,

Щоб востаннє душу моя горіла

Горіло не тільки тіло живої людини, але й душу, продовжуючи мучаться в неземних борошнах, але “земним бессмислием», “летячи у світанковій імлі».

Ахматова пише в одному вірші:

А в книжках я останню сторінку

Завжди любила більше всіх інших

И в її власних віршах саме кінцівка або останній рядок часто має особливе життя, і вони починають випромінювати енергію

От і тут в останньому рядку зосереджена вся суть, вся ідея й весь задум

Щоб востаннє душу моя горіла

Земним безсиллям, летячи у світанковій імлі,

И дикою жалістю до залишеної землі

Останній рядок звучить як гімн любові й життя, що, незважаючи ні на що, навіть на змушений відхід, є сама вища цінність, тому що душу “горіла» “дикою жалістю до залишеної землі».

Особиста драма ліричної героїні показана через філософський мир вічної боротьби добра зі злом, людини собстоятельствами.

Цей вірш невелике, усього 22 рядка, але дуже ємне й пізнавальне. Поетеса використовує у вірші образні епітети: “сон сладчайший», “місто мертвий», “нещадне небо». Є тут метафора й оксюморон: “душу горіло», “мертве місто».

Займенник “я», що неодноразово повторюється по ходу оповідання, підсилює емоції й глибину переживання: “я не боюся її», “є в мене», “передбачаю я», “прийдуть до мене», “мій сон», “душу моя». Відчувається величезна самітність людини. Римування парна, чоловіча. Гадана простота вірша несе в собі глибокий зміст: небом – хлібом. Символ піднесеного, духовного сполучається із символом земного, насущного. Очі – страх, тіло – горіло, імлі – землі, образи – панахиди відбивають суть усього добутку

Щоб показати всю мерзенність і сутність наклепу, і зрівняти її з повзучим плазуном Ахматова використовує чергування яких букв як: з, ш, з, ч.

Її повзучий крок я чула в сні

Цей вірш як не можна краще показує незахищеність душі ліричної героїні перед злигоднями життя, хоча вона викликує “Я не боюся її».

Висновок

Ганна Ахматова – гідна дочка срібного століття. Її внесок у культуру російського вірша XX століття значний і величезний

Геніальність будь-якого поета складається в його вмінні гранично ясно оголити свою душу, спробі зріднитися із читачем, захопити його й бути з ним на рівні. Адже поет бере на себе відповідальність сказати не тільки за себе, але й за читача, узагальнити розкрити ті істини, які доступні всім, але не всякому подвластни. Вірші Ахматової близькі нам. Вони написані жінкою неспроможної й сильної в слабості своєї, відкинутої й улюбленої, безстрашної й переможеної, заколотної й смиренної

Із цих протиріч складається не тільки поетична чарівність А. Ахматовій, але й чарівність її як особистості. На її тендітні жіночі плечі випали величезні життєві випробування. Вона не тільки витримала їх, але й продовжувала творити, перекинувши поетичний місток з дев’ятнадцятого століття вдвадцатий.

У відчутті долі, що з’явилося вже в ранньої Ахматової і яке стало одним з головних застав становлення Ахматовій зрілої, є дійсно чудова властивість. Воно ґрунтується на споконвічній національній особливості – почутті причетності миру, сопереживаемости з миром і відповідальності перед ним, – получающей у нових суспільних умовах і гострий моральний зміст: моя доля – доля країни, доля народу – історія. В автобіографічному уривку в третій особі, уже як би дивлячись на себе стороннє й, обмірковуючи себе в історії, Ахматова сказала: “…пізня Ахматова виходить їхнього жанру “любовного щоденника» (“Чіткі») – жанру, у якому вона не знає суперників і який вона залишила, може бути, навіть із деяким побоюванням і оглядкою, і переходить на роздуми про роль і долю поети, про ремесло, на легко накидані широкі полотна. З’являється гостре відчуття історії». Саме це відчуття проникає в “пізні» книги Ахматової, “книги жіночої душі», книги людської душі

Пам’ятником страшній епосі став “Реквієм», присвячений самим “проклятим датам» масових убивств, коли вся країна перетворилася в єдину чергу у в’язницю, коли кожна особиста трагедія зливалася з національної. Ахматова й стала голосом національної трагедії:

Зірки смерті стояли над нами,

И безвинна корчилася Русь

Під кривавими чоботями

И під дахами чорних Марусь.

Голос Ахматової став голосом усього російського народу, голосом його совісті, його віри, його правди

(function(){